Галина Ткачук - Найкращі часи

На шиї — великокаліберні намиста. Сорочка на довгий рукав. Вишиті гладдю квіти, в основному червоні та фіалкові, з жовтими серединками, їхні стебла в'ються по рукавах, спускаючись від ліктів до пальчиків. На сорочку надіто чорного жилета, обшитого жовтою тасьмою.

Спідниця синя, на долоньку вище, ніж до коліна. Через нестабільну ситуацію з опаленням на колготки надіто чорні рейтузи. Туфлі старі, але гарні. Певно, взяті з гардероба якогось танцювального колективу. Схожі на ті, в яких танцюють фламенко. Але, зрештою, хіба я знаю.

Так вона зайшла в нашу шкільну їдальню перед виступом. Я, яка тоді чергувала, тобто розносила все і всюди, вражено зупинила око на цій цибуватій киці й подумала, що жахлива, певно, із неї Коза. Бо саме до Кози мої вимоги завжди залишалися непомірно високими.

Але щойно я побачила її на сцені, усякий сумнів зник. У киці був явний талант Кози. Вона була Козою дуже дбайливо, не випускаючи жодного свого слова чи жесту поперед Кози. О, справді сліпа та глуха була серед глядачів та дівка, яка не схотіла у ті хвилини бодай на коротку мить стати Козою.

Можливо, саме через оцю прискіпливість до постаті Кози мені вдалося запам'ятати всю виставу: від перших до останніх секунд. Я її часто пригадую, як їду в транспорті. При нагоді розкажу.

Справді важко згадати день у Києві, коли нікуди піти ввечері, навіть якщо ти практично без грошей. Немає проблеми і в тому, аби десь повчитися, навіть таким тимчасово безпритульним. Лише вночі та вранці з цим складніше.

О сьомій закрито все. Але від мене не приховаєш нічого.

Та все одно о сьомій ранку закрито все.

Для таких ранків у мене було спеціальне місце. Я зверталася туди, можна сказати, щодня. Нічого особливого — просто гарне місце із видом на кригу Дніпра. Якби руки не відмерзали невідворотно після п'яти хвилин поза кишенями — я б тут бодай читала.

І ось я знову ішла туди, але мене не залишало бажання знайти Козу. Я почала уявляти, яку куртку вона носить зараз, яка в неї хода, який силует, як би її фігурка виділялася на тлі, наприклад, цього пішохідного мосту.

Не те щоб це були думки із сумом. Треба ж думати зранку про щось приємне…

— …Отчизне посвятим души прекрасные порывы, — перервав мене натхненний голос.

Що ж, сходу там на мосту я могла би назвати зо три п'єси, на які найближчим часом хотіла би потрапити. Пару режисерів, пару театрів, про які тоді говорили. Тобто я би пішла без місця, сиділа би всю виставу на рюкзаку. Я так і робила безліч разів. Якщо пускали. Але тоді, на мосту, усе це було безмежно далеко. І от персонально для мене був цей особливий, мій індивідуальний дядько, який щойно закликáв мене вітчизні присвятити душі прекрасні пориви.

Дядько пройшов повз мене. Він все-таки більше був налаштований декламувати для самого себе. Що ж. Хоча трохи прикро, трохи незручно, трохи шкода.

Не витрачаючи свого часу на сум за тим, чого так і не почую, я зосередилася на тому, що мені перепало. Вітчизні присвятити душі прекрасні пориви? А чи не присвятити мені їх пошуку краси та досконалості або спершу — пошуку житла? Якщо вже вітчизна не присвятила своїх прекрасних поривів тому, щоб її сини та дочки…

Тим часом дядько повертався, прокладаючи рівненьку колію по новенькому шару снігу, не надто звертаючи увагу на мене у своєму декламувальному дефіле.

Дядьковий репертуар таки складався в основному з Пушкіна. Бо той створив нову мову. Вона як жодна інша чітко називала всі речі, які інші мови лише прагнули назвати. В усякому разі тієї миті нам обом (мені й дядьку), або принаймні тільки мені, здавалося так.

Як виявилося згодом, його випад про вітчизну — то була лише розминка язика. Тепер усе пішло більш ґрунтовно. Дядько втягся в інший ритм. Зробити це йому допомогло махання руками, яке було майже непомітне, проте структурувало простір.

Я витягла довгу-довгу свою шию, аж шарф на ній розмотався, щоби почути далі.

Точно! Це було саме те, про що я подумала. Я з дитинства добре пам'ятаю цю панківську риму «гора-нора». І добре знаю, що буде далі.

А далі ми уже промовили вдвох. Він, правда, не чув моїх слів. Але не страшно: мої слова були точно такими, як і його.

Дядькові плечі продрижали. Видно, під старезним пальтом пробігся ранковий холодок. Мені ж навпаки стало тепло. І я закінчила уже трохи голосніше: