Галина Ткачук - Найкращі часи

Тож дід устав на воротях в червоних чоботях, ціпком підпирається, у Кози питається:

— Ой ти, Козо мила, чи ти їла, чи ти пила?

— Ой, дідусю, хіба ж я щось їла? Хіба пила? Бігла через місточок — ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку — ухопила водиці крапельку.

Дід зі злості на сина, який не тямить пасти Козу, підняв дві руки, і перший хлопець буквально втік: і не лише зі сцени — а просто з приміщення, вибіг за двері актової зали. Можливо, він уже був радий, що його місія закінчилася, і на радощах побіг у гастроном поїсти чогось.

І ось другий хлопець спускається з Козою зі сцени, і вони просто перед першим рядом танцюють, по-моєму, танго.

Танго виходило зовсім не таке, як у тих, хто робить це професійно. Наче танець людей, які хочуть зробити усе по-своєму, але при тому роблять це дбайливо.

Але ось дід знову став на воротях в червоних чоботях, кийком підпирається, у Кози питається:

— Ой ти, Козо мила, що ти їла, що пила?

— Ой дідусю, хіба ж я їла? Хіба пила? — її здивування, її обурення видається у цей момент нашим власним. Бо й справді! Хіба ж не бачили ми її впродовж останніх кількох хвилин?! Хіба ж вона щось їла? Хіба ж пила?!

Але ось уже і на другого сина піднято руки, і він далеко тіка.

З підмостків із Козою спускається сама баба.

Баба, до речі, на вигляд на кілька років молодша за Козу. Але це не важить. За казкою — явно старша.

Коза з бабою сідають на сходи. Отут починається найліричніший момент цієї вистави. Попередня музика уся відміняється, вимикається, і через двері заходить перший син. Але ми уже мали забути, що він син, бо насправді він знову — життєве море. Крапля в океані подій і людей. Він тримає в руках гітару і награє прості акорди. Якби вони не були б такі чіткі — то схожі були б на шансон.

Але акорди такі обережні, але разом з тим — затяті, тож баба з Козою починають співати.

У баби голос високий і тоненький, у Кози — нижчий і хрипкий.

Але я вибігаю з метро і мчу на пари. Решту Кози оповім трохи згодом.

Шкода, що заборонено носити із собою батіг. Коли я зла, хочеться вихопити батіг з-за пояса — і по спині того, хто мене скривдив. Звісно, добрий шлях — спробувати зрозуміти, але хто ладен зрозуміти, що змушує людей пришвидшувати рух своєї машини, коли вони бачать перед себе пішохода, тобто мене.

Або от іще що зі мною день у день трапляється, коли вертаюся додому ввечері: на переході машина гальмує, ніби пропускаючи перейти дорогу зеброю, але в останню мить навпаки — пришвидшує рух. Так подумати, тут не допоможе навіть батіг: як би я ним дістала за живе через залізну коробку?! Проте я згодна навіть без насильства. Хай би вони натомість, наприклад, просили б у мене пробачення на колінах. Кілька годин.

Такі думки лізуть в голову, коли зла. Не знаю, про кого розказувати далі: про себе, про Козу чи про дядькову наречену під кригою. Хай буде про мене.

Увечері, вертаючись додому, я і сама незчулася, як бурмотіла собі під ніс дорогою:

Як з'ясувалося, це був пароль проходу в сьогоднішню ніч, яка враз для мене відчинилася. Код від дверей мого наступного житла. Тільки-но мої губи зімкнулися, виконуючи паузу на позначення закінчення фрази, зовсім поруч почувся голос.

— Боже, как приятно в такой вечер слышать эти прекрасные стихи.

Я підвела голову. Мені теж хотілося звернутися до Бога зі своїм здивуванням. Та я завжди роблю це подумки, міцно стуливши дзьобика.

— Вот уж не думала, что кто-то сейчас по дороге домой читает стихи.

Це маленька літня жіночка звернула свою увагу на мою особу.

Я кажу:

— Приходится иногда.

Вона з підозрою мене оглядає.

— Вы, наверное, филолог?

Вгадала. Кажу:

— Да.

А вона:

— Я — тоже.

Причому останнє було сказано таким тоном, яким повідомляють: «У мене — повні кишені золота».

— Це, — кажу, — дуже рятує, коли ідеш темною дорогою: стільки всіляких віршів пригадуєш.

Вона сміється, а потім чомусь серйозно каже:

— А я думала, вы русский филолог.

— Це через Пушкіна? Сьогодні рано-вранці я зустріла біля Дніпра одного чоловіка, котрий дуже виразно сам для себе розказував цю казку.

— Утром?

Я розказала.

Цю ніч я вже ночувала у нової хазяйки.

Цього разу я не пам'ятала свого останнього сну. І жодного сну не пам'ятала. Прокинулася о восьмій і озирнулася, не впізнаючи місця свого розташування.