Галина Ткачук - Найкращі часи

Я відвела погляд від дядька і сфокусувала очі на темній лінії, що позначала темну воду біля берега, яка і з-під криги вийти не могла, і на берег не хотіла.

Так от, моя надія. Надія була на рідну тітку. Тобто на моє щастя.

Все просто. Зараз щось цікаве скажу. У тітки була всього лише двокімнатна квартира в цьому місті.

«Всього лише», бо мені отут у ранковому тумані здається, що це просто величезне благо, яким у наші часи користуються не менш як десять осіб. Ну, якщо чесно, — не менш як чотири.

Так от, коли я прийшла до неї вперше, виявилося, що кімнату тітка здавала.

Зрозумівши, для чого я прийшла до неї, тітка сказала:

— Галю!

Вона сказала:

— Галю!

І це було так, ніби вона зверталася сама до себе. Ніби вона сама себе у чомусь запевняла. Бо мене назвали так само, як її.

Вона сказала сама до себе:

— Галю, я розумію тебе дуже добре, та чи ти зрозумієш мене?

Я її розуміла надто добре, та чи вона розуміла мене?

Але що я могла їй сказати: якщо тітка Галя — то я сама через тридцять років?

(Згадавши все це, я машинально пішла назад до метро, залишаючи дядька наодинці з нареченою.)

Відтоді кілька місяців я жила на квартирі з іще двома дівчатами.

Потім господарі захотіли більше.

Що ж, тут, на відстороненому місці під назвою Остання інстанція, я їх розуміла. Я і сама часом ставала Тією Людиною, Що Захотіла Всього. Але ж я намагалась у такі хвилини не вимагати у малознайомих людей бабла. Що ж, це плюс у моєму портфоліо, але треба було шукати іншого місця.

І от — знайшла що знайшла: хазяйку на кілька тижнів, яка щоразу снилася мені в останньому сні, оскільки щоранку мене будила. І де можна працювати у таку рань? Усе ж закрите. Крім приватного театру імені Дядька, Який Прошарив Читати Пушкіна Над Рікою У Кризі.

Коли я прийшла до тітки вдруге, ми посварилися.

У метро «Поштова площа» мене завжди не пускає вітер: неможливо відчинити двері. І ні туди ні сюди.

Поки не простяглася ззаду якась рука, не відчинила дверей і не штовхнула мене у напрямку каси.

Так от — Коза. Я казала вже, що для поліпшення настрою люблю в транспорті пригадувати ту виставу.

Вона починалася так: пальцями стукали по столу, дядько пройшовся сценою з одного боку в інший, стукав каблуками.

«Коза-Дереза» починається.

Були собі дід та баба.

Дід стає з лавки і мову веде отак:

— КОЗУ!

— Козу! Козу! Швидко — Козу! — розноситься звістка.

І життєве море прибиває Козу до подвір'я баби з дідом.

Життєве море — це двоє чоловіків, одягнених невиразно. Вони несуть Козу на патику, як у фільмах дикуни носять своїх жертвів. Тільки Коза не прив'язана за-руки-за-ноги, а тримається якось на патику сама.

Ніби вона лізла по канату вгору, але вмить канат став патиком і хтось вирізав із нього той фрагмент, що ним якраз лізла Коза, а ці двоє чоловіків схопили її і понесли…

Із появою Кози вступають дві скрипки. На відміну від усіх інших музикантів (піаніно і бубон), скрипалів у кімнаті нема: включено їхній чудовий запис, який трохи потріскує…

В актовій залі перемагали кольори бежевий і жовтуватий. Нас на виставу було зібрано кілька класів, по дві гривні зібрано. Менші й старші. І навіщо старші — я таки знаю.

Так от. Іде мелодія, Коза хапає одного з хлопців, які хвилину тому уособлювали життєве море, а тепер стали дідовими синами (для чого забігли на мить за ширму, де на них виросли довгі вишиванки).

А «голос за кадром», невидимий оповідач, не меле зайвини. Мабуть, не хоче звичайними інтонаціями зіпсувати нам історію про відчайдушне кохання (мабуть, до життя) цієї відчайдушної Кози у віночку.

І ось перший хлопець хапає її за руку з метою, звісно ж, танцю.

Тут актори мали б дати нам розуміння про те, як пасти Козу, що таке поля і долини, як Коза там пасеться, скубе траву, як хлопець за нею нагляда і як вона потім біжить додому. Натомість у мене майнув щасливий здогад, що, мабуть, ці Коза і хлопець або вчаться, або вже закінчили естрадно-циркове училище. А хтось із глядачів, хтось доросліший за мене, голосно скрикнув: ось він, етнопанк у дії!

Тим часом на сцені монтували ворота. Це були просто три залізні патики, які згодилися б радше для гри у футбол, аніж для того, щоб дати розуміння про бабині й дідові ворота, але ця декорація звеселяла. У трьох залізячках ми впізнали «ворота».