Галина Ткачук - Найкращі часи

— Що-що?

— Та відьму. Справжню. Зараз побачиш!

Вона підхопилася, побігла до кімнати і врубила на всю гучність музичний центр. Голос Каллас вибухнув у наших головах. Через п'ять секунд музику вимкнули. Доня повернулася на кухню.

— Ось так.

— Ясно.

— А ще — моє бажання сьогодні здійснилось.

— Яке?

— Велике.

Я якось по-новому подивилась на доньку і розгледіла, що на груди її сукенки акуратно пришито паперову картинку із вицвілим зображенням східної цариці. Коси її із чорних зробилися блакитними, обличчя — білим-білим, губи — жовтими».

— А я, —кажу, —рік різала продукти і варила варева. Потім вилила казан з окропом собі на ногу, подумала про все сміття, яке створила. І пішла.

Верхній потік притягує мій погляд, несе із собою донизу, лікує мій зір. На Володимирській гірці я знайшла собі точку огляду, звідки видно всю його воду. Від того місця, коли вона доривається до схилу, без роздумів стрибає вниз, падає біля входу до фунікулера, не встигнувши оговтатись, криво обходить будівлю Річкового вокзалу. І до того, в якому іде до вод Володимирської затоки.

Синє веретено моєї постаті стоїть рівненько і все дивиться на свій маленький, сказати б приватний, водоспадик — Верхній потік, на лиця обох фунікулерів, на різноманіття «корабликів» — нічних клубів, порожніх зараз, на теплохід, який рушає до Канева.

На постать моєї подруги Оксани, яка чесно заробляє гроші на історії Києва. На Володимирській гірці.

Усяка історія — фікція, та приємно дивитися, як зараз моя Оксана тримає свою постать навпроти групи туристів і розповідає. А в неї виходило дуже захоплено, хоч Київська Русь — то був і не «її період». Свої роботи вона завжди писала про українську революцію.

— Саме із цього місця, як вважає більшість дослідників, тіло великого князя Володимира, убитого язичницькими жерцями при спробі примусової християнізації Русі у десятому сторіччі, було скинуто у затоку, яка згодом стала називатись Володимирською.

Постать Оксани у короткому червоному пальті нагадує довгу квітку на тоненькій ніжці. Я розумію приховану справедливість у виборі того, хто має проводити екскурсію. Звісно, нехай про Володимира розказує краще Червона Квітка, а не Синє Веретено.

Я піднімаюсь нагору, вируливши з порожніх пізньої осені алей Маріїнського парку, я доходжу до Парламентської бібліотеки… Її красиві внутрішні й зовнішні сходи, її величезне дзеркало у вбиральні, яке висить високо над тобою, та ще й під кутом, тож у результаті ти бачиш себе в польоті над собою. Її величезний і заплутаний каталог: ніколи не знаєш, чи книжка буде в цьому корпусі, чи тобі доведеться спускатися на Поділ і замовляти її ще раз у філії… Її величезні читальні зали, її старовинні настільні лампи — для кожного своя.

Година очікування в каталозі — і знай, сьогодні тобі знов не пощастило, тож одягайся у синє пальто, застібайся акуратно, іще раз зазначаючи, що навіщось воно таки звужується донизу, трохи обмежуючи твій крок. Ставай знову синім веретеном і спускайся тепер уже короткою дорогою, Володимирським узвозом, до Поштової площі, де у передвечірньому просторі сумно пахне «МакДональдзом» і тоскно — Великою Водою.

І, можливо, якесь пташине око для себе зазначить: а таки синхронно із двох боків цієї гори спускаються Червона Квітка і Синє Веретено.

Філія Парламентської бібліотеки темніша, самотніша, повна одинокого дятлового стуку молотка, напівнаповнена зосередженими меланхолійними студентами. Тут темно, і персональні лампи не можуть врятувати густо- тьмавого прямокутника приміщення абсолютно без вікон. Після години очікування мені не щастить і тут. Дві книги таки у центральному корпусі, хоч там про те і не знають. Одна на руках. Одна в ремонті. Жодної у мене. Значить, судилося знову стати синім веретеном, вийти у передвечірнє повітря, яке пахне водою.

Біля філії тулиться одиноке кафе. Купую там шоколадку, віддаючи стільки, за скільки подалі від Сумної Води можна було би купити дві. Володимирська затока дихає незадоволено. Переходжу за світлофором Боричів узвіз, проте уже за три хвилини іду назад.

Якщо хтось стоїть зараз на моїй точці огляду, з якої видно всю Володимирську воду, він, певно, питає себе: чому по колу крутиться це маленьке сумне веретено?

А синє веретено вирішило до закриття всіх бібліотек ще спробувати щастя у своїй, рідній, університетській. Певно, там уже потрібні мені книги майже всі здано, а в читальних залах не так людно. Веретено міряє кроками вулицю Сагайдачного.