Галина Ткачук - Найкращі часи

Тільки ж той, хто став на Володимирській гірці, справедливо забув про мене, дивиться тепер лише на затоку. Та й справді. Є чого. Дивиться напружено, бо вже темнішає.

Хвилі затоки піднялися високо: деякі з них уже пускають дві-три свої бризки на набережну. Вода стала врівень із бордюром, який відмежовує її від міста. І на цьому зупинилася. Але, як у дитини, коли вона спить, буває, тонесенька слинка збіжить до підборіддя кутиком рота, — так Володимирська затока не стримала одного свого струмка. Що він? Підсвідома слинка? Чи свідома лінія?

Він рівною смужкою тече через Поштову площу, заходить на вулицю Сагайдачного. Минає кілька ресторанів, порожніх бутиків, обмінний пункт, який ось-ось закриється.

Раптовий автомобільний сигнал змушує мене озирнутися.

Тоненький струмок раптом врізається у мій синій чобіт і зупиняється.

Я розвертаю чобіт внутрішньою стороною стопи до струмка. Так і тримаю струмок.

Синє веретено стоїть, не сміє забрати ногу і дивиться на Володимирську гірку. Там справді хтось є.

Верхній потік притягує мій погляд, несе із собою донизу, лікує мій зір. На Володимирській гірці я знайшла собі точку огляду, звідки видно всю його воду. Від того місця, коли вона доривається до схилу, без роздумів стрибає вниз, падає біля входу до фунікулера, не встигнувши оговтатись, криво обходить будівлю Річкового вокзалу. І до того, в якому іде до вод Володимирської затоки.

Верхній потік справді лікує мій зір, відмиває його від літер і пилу, не дає читати багато.

Тож я чітко бачу, що той, хто стоїть на моїй точці, повернув голову до затоки і дивиться туди, звідки почався струмок, який спинився біля моєї ноги. Я дивлюся на нього, він — на затоку, а струмок із затоки — на мене. І Верхній потік, і Володимирську затоку, і Володимирський та Боричів узвози, і Боричів тік дивує цей трикутник.

— Галочко! Галочко! — жінка в чорному пальті й високій плетеній шапці сипала на сніг просо, на нього налітало безліч горобців, сірих пташок, а їй, видно, хотілося годувати саме чорну пташку. Її й кликала:

— Галочко!

— Галю! — моя хазяйка зрозуміла, що без безпосереднього контакту з цим світом я не повернуся зі сну, і потрусила мене за плече.

Все. Я тут.

За десять шоста.

Хазяйка рушає у зимову мандрівку на роботу, тож і мені спати більше не випадає.

Хоча я могла б поспати ще. Годин десять. Або принаймні дві. Бо мені на десяту.

Але не можна бути вдома, коли немає хазяйки.

Те, що вона стояла наді мною уже в пальті й навіть у шапці, означало, що на збори в мене секунд тридцять. Ну, якщо бути реалістами — то хвилини дві. Не більше. Вона ж бо мала ще взутися, перевірити всі крани й навести губи. Оцей час і є мої дві хвилини.

Розуміючи, що зачесатися не встигаю, я поспішно міцно натягла на голову шапку, відкладаючи таким чином питання зачіски на потім.

Сердитися на хазяйку за те, що в мене не було навіть можливості попити чаю, я абсолютно не збиралася. Через повну відсутність підстав: ми познайомились буквально тиждень тому, а вона страшенно допомогла мені у біді. Саме «страшенно допомогла». Вона — то ілюстрація до тези про світ, який не без добрих людей. (Але, звісно, у справі допомоги незнайомим треба без фанатизму.) За невисоку ціну дозволила мені пожити в неї, поки я не знайду собі якогось житла.

Не скажу, що я надто активно розгортала пошуки.

Де була моя голова? На місці, міцно стиснута тугою шапкою.

У мене була надія.

Хоч би що кажіть, скорочення відведеного мені часу побути вдома зранку з десяти хвилин до двох логічно розцінювати як тактовну команду виселятися. Замислившись над цим, а можливо, навпаки — на кілька хвилин забувши про все, я майже пропустила свою станцію метро. В останню секунду кинулася до дверей, штовхнувши таке собі дебеле створіння, яке стояло у дверях, мов тромб. За що отримала в дорогу горловий довгий крик у стилі емо-рок:

— Кааззззза-а-а-а-а-а!

Двері стулилися, увім'явши дебеле створіння у чрево вагона, і залізний хробак поніс емо-зірку на наступну станцію. Я ж буквально заклякла, заворожена цілющим змістом емоційної репліки створіння.

Отже — Коза.

Долучившись до течії, яка неслася до переходу на іншу лінію метро, я з величезною приємністю взялася згадувати Козу, яку зустріла ще у своєму рідному місті та яку досі не втрачала надії зустріти одного дня і тут.

Коза була набагато вища за мене. У її манері ходити було щось із кіно. А в манері одягатися проглядав вимушений етнопанк. Зрештою, Коза була вбрана традиційно, як усі Кози: вінок із квітів червоних та синіх, паперова маска Кози, вдіта, утім, на лоба так, що і означає Козу, і не приховує жіночого обличчя, яке рухається, говорить і співає.