Роман Квант - Покарання

— Вибачте, — нарешті втрутилася Зоряна. — Ярославе Дмитровичу, а скажіть, як можна допомогти Остапу? Ви ж його добре знаєте.

— Навіть не знаю, що сказати… Я не лікар. Так, я ростив його і спостерігав, як він розвивається. Чим він ставав доросліше, тим більше дивних захоплень, шкідливих звичок у нього виникало. Це дуже довго нас с дружиною хвилювало не на жарт. Проте, з часом ми змирилися. Мабуть, не всі люди можуть змінитися. Але я до останнього сподівався, що він стане на правильний шлях. Тепер і надії жодної немає…

Перед тим, як попрощатися, Пилип зауважив, що надія завжди залишається і їм треба вірити у те, що син зміниться у кращу сторону. Тільки для цього потрібно більше часу. Здається, батьки Остапа не дуже у це вірили і боялися, щоб ситуація не стала критичною.

Далі нічого суттєвого не відбулося.

Батько Остапа розповів ще кілька незначних фактів з дитинства свого сина, але вони не мали жодного відношення до його теперішніх проблем. Це Пилип визначив відразу. Вони розпрощалися і вийшли з будинку на вулицю. Яскраво-рожеве марево від призахідного сонця розкинулося по всій ширині блакитного неба, кольору воложки. Кілька хмаринок у чудернацькій формі повільно пливли на схід, наче рухалися у відомому їм напрямку до конкретної мети. Вітру майже не було.

Пилип мовчки дивився собі під ноги. Деяка інформація виявилася корисною. Зокрема, про дитинство Остапа та його нав’язливі думки. Ця інформація нічого хорошого в собі не несла.

Сказати, що я був шокований, то це взагалі нічого не сказати.

Усе сказане вважалося мені страшним сном, який закінчиться, як тільки я прокинуся. Але я ніяк не хотів прокидатися, знаходячись у царстві сновидінь та ілюзій. Я запалив сигарету і деякий час спостерігав за димом, щоб зібратися з думками та усвідомити важливу інформацію.

Власне, деякі дані були для мене новими. Я не усе із сказаного пригадував у своєму дитинстві. Хотілося вірити, що це вийшла прикра помилка, але на це не варто сподіватися.

— Що ти на це скажеш? — спитала Зоряна повернувши мене із утопічного світу фантазій у реальну дійсність речей.

— А шо тут можна сказати? Я не вірю у більшість із сказаного. У мене не було серйозних відхилень у психіці. Це все маячня.

— Хто бачив твого Психотроп-Мага або Долину окрім тебе? — поцікавився Пшеничний.

Я вимушений був зізнатися, що ніхто більше їх не бачив, тому підтвердити реальність існування не зможе.

— Остапе, ти сам себе покарав.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано спитав я, відчуваючи, що ця полеміка починає мене виводити із себе.

— Дивись, в дитинстві ти переніс сильну травму: струс мозку. Можливо саме після цього в тебе почали з’являтися деякі порушення у психіці, зовсім незначні. Поки ти зростав вони не сильно давали про себе знати. Але як тільки ти почав вживати алкоголь та бавитися наркотиками, то все пішло шкереберть. Це був твій свідомий вибір, отже, ти сам себе покарав. Причому добровільно покарав.

— Ні, це не свідомий вибір. Психоделіки допомагають розслаблятися та уникати важких проблем.

— Психоделіки не розслабляють, а створюють ілюзію розслаблення. І вони створюють ще більші проблеми в твоєму житті, — зауважив Пшеничний.

— Але все одно я не вірю у шизофренію. Цей потойбічний дух існує насправді. Я зустрічався з Долиною у майбутньому. Але ми не змогли зупинити Психотроп-Мага.

Сказавши ці слова, я зрозумів, що з боку виглядаю геть божевільним, що не вирізняє реальність від витвору хворобливої уяви, понівеченою психічними відхиленнями.

— Що ти таке кажеш? — налякано спитала Зоряна.

Якби ми були в театрі, то я подумав, що це акторка так талановито вжилася у відведену для неї роль. Проте, в житті буває також, як в театрі.

— Остапе, припини таке казати, благаю тебе! Якщо ти не захочеш добровільно повернутися для обстеження у клініку, то я вимушена буду припинити з тобою усілякі стосунки.

Після сказаних слів у мене забракло дихання і стало не лише важко дихати, але й боляче дивитися на весь оточуючий світ, наче все було чужим, позаземним, невідомим та зовсім не бажаним для моєї понівеченої, втомленої від життя та розторощеної від наркотиків душі. Я відчував себе зайвим у цьому світі, грубою неприпустимою помилкою, наче самий факт моєї появи тут був небажаним та непотрібним. Наче, хтось у небесній канцелярії переплутав людські душі і пустив у світ хворобливу істоту, переповнену мареннями, фантазією та нав’язливими ідеями абсурдності.