Роман Квант - Покарання

Я зупиняю авто біля університету серед інших різноманітних іномарок і виходжу на тротуар. Біля входу в приміщення, стоїть невеличка група студентів, що палять сигарети, п’ють каву із пластикових стаканчиків та розмовляють між собою. В їх таких звичних діях, в такому проводженні часу, я бачу віддзеркалення самого себе. Адже нещодавно я і сам закінчував навчання, курив біля входу серед хлопців та дівчат, сміявся із молодіжних приколів та анекдотів.

— Маладой чєловєк, у вас будєт куріть?

Я обертаюся назад і бачу трьох вродливих дівчат, що дивляться на мене із деяким зацікавленням. Залишається сподіватися, що вони мене не впізнали, а то така увагу з боку фанатів та читачів мені вже набридла.

— Звичайно, — я простягаю цигарки дівчатам.

— Дякую, — каже одне дівчисько. — А ви з якого курсу?

— Я вже не вчуся.

— А-а, понятно. А ми тута з дєвачкамі гадалі скока вам лєт. Ну, хотіли тіпа познакомітся. Мене звуть Катя. А ето Юля і Аліна.

— Дуже приємно. Я — Остап. Дівчата, як навчання почалося? — спитав я, закуривши сигарету за компанію.

Мене не особливо притягувало потрендіти з дівчатами на світські теми, але і відмовлятися від того, що само падає в руки, теж не збирався. Тим паче, здається, вони мене не впізнали. Добре, що я не настільки популярний.

— Піздєць повний! — каже Аліна. — Тільки почалися пари, а прєпад по англійському нагрузив нас всякою хєрньой. Карочє, дали переводити якісь тексти. А ми збираємося з подругами пограти в боулінг, попити пивка. Хотіли парнєй запросити, так вони повалили в общагу.

— А шо вони там забули?

— Чувак, ти шо, з Луни звалився! Там же тіпа бухають, курять кальян. Общага — це тєма. Там не до лєнт занудних. Вони зависають там до ночі. Карочє, пацанів з нами не буде.

Дівчата на мене дивилися, наче чекали, що я скажу їй у відповідь. Проте, я мовчки курив і був трішки занурений у свої проблеми.

— А ви б пішли з нами? — спитала Юля. — Ну а шо? Ми тіпа приглашаєм.

— Дєвачкі, дякую, але в мене є справи на цей вечір, — відповів я, трохи здивувавшись такому несподіваному запрошенню.

— Паймітє, ми не навязиваємся к вам. А проста хатім пообщаться. У нас пацанів в групі всього чотири. І два із них ботани, які зубрять предмети.

— А шо так мало пацанів?

— Ну ми ж тіпа на філологів вчимося. Четвертий курс.

— Четвертий? — до мене починає доходити увесь зміст слів. — А Зоряна з вами вчиться?

Вони спочатку здивовано на мене дивляться, а потім Аліна киває.

— Ну вчиться. А ти… ви її знаєте? — спитала Аліна.

— Можна і на «ти», я не ображусь. Я вас старше всього на три роки.

— Ну ладна. Так а ти її парєнь?

— Аліна, ну шо ти таке питаєш? — втручається Юля. — Чєловєку нада увідітся с дєвушкой, а ти дастаєшь вапросамі.

— Ні, все нормально, — кажу я. — Ми знайомі недавно. То де вона?

Я кинув недопалок у смітник, який доречно стояв в кількох метрах.

— У нас лєнти закінчилися. Зоряна повинна зараз вийти. Так ти вже не студент? А ким ти працюєш, якщо не секрет? — зацікавлено спитала Аліна.

— Я працюю позаштатним журналістом, — кажу я, не маючи жодного наміру розкривати свою справжню професію.

— А, тіпа по специальності? Я не хочу втикати в рєдакции. Це скучно.

— Аліно, так і я не втикаю в редакції, бо працюю фрілансером. Тобто вдома пишу журналістські статті.

— А-а, фрілансером? Круто, коли начальник не капає на мозги. Я теж не хочу втикати на роботі! — відповіла дівчина.

— Аліна, ти взагалі ніким не хочеш працювати. Лєнтяйка, — прокоментувала її відповідь Юля.

— Лучшє бить лєнтяйкой, чєм ботанкой.

Як раз із будівлі вийшла Зоряна і я всю увагу переключив на її персону. Вона виглядала дуже гарно і неперевершено. У мене навіть забракло слів для опису цієї неземної, чарівної краси. Дівчина була у світленькій сукні, що підкреслювало її струнку, тендітну фігуру, а я з неї ніяк не міг спустити зачарованого, враженого погляду, який казав про усе, що я думаю у цю мить, дивлячись на Зоряну. Але закоханість — це такий стан, коли стає байдуже на весь оточуючий світ окрім об’єкта кохання.

— Ну ладна, Остапе, ми пашлі. Навєрноє устроім дєвічнік. Павєсєлімся!

— Гаразд. Бувайте дівчата.

Вони пішли вперед по дорозі, навіть не дочекавшись, поки Зоряна підійде до мене.

— Привіт! — першим привітався я, зробивши кілька кроків їй на зустріч.

— Привіт! А що ти тут робиш?

— Як — що? Чекаю на тебе. От бачиш, не міг втриматися. Не захотів чекати тебе до вечора, от прийшов сюди.