Брати Капранови - Розмір має значення

Захопивши з чужої шафки рушника і прикривши ним не тільки свої стегна, а й мікродриль у руці, я сонно почалапав до душу. Що тут дивного — хлопець із сильного перепою вирішив освіжитися. Мабуть, що подібну картину тут спостерігають частенько. Босі ноги приємно охолоджувала керамічна підлога, і взагалі зайвий раз скупатися не завадить, принаймні зі службовою метою.

Рушник я недбало кинув на стінку найдальшої душової кабінки: дарма, що намокне, зате закриє від цікавих поглядів. Задля істини, щоправда, слід зауважити, що у величезному душі в цей час нікого не було, однак пересторога ніколи не буває зайвою. Увімкнувши воду на повну силу, аби заглушити звук дриля, я перевірив, чи міцно закріплене свердло, та став примірятися, де б це просвердлити отвір, і тут раптом зупинився. Навіть трохи отетерів — певно, цей завод користувався великим успіхом у секретних агентів, бо у стіні кабінки виднілося три акуратних отвори на різних рівнях для різних кутів спостереження.

Оце фокус! Спочатку я не повірив власним очам, але дірки були реальними і, до того ж, дуже зручного діаметру. Потім на думку спало, що мене таки провокують — вистежили і тепер знущаються, примушуючи грати за своїми правилами. От зараз, наприклад, прикладу око, а звідти сірчана кислота! Або елементарний цвях. Або ще гірше — мені покажуть тільки те, що хочуть показати, і будуть водити далі, як цапа на мотузочку.

Але свердлити по-новому рації все одно не було, тому я помацав верхній отвір пальцем, аби пересвідчитися у відсутності сюрпризів, і тільки потім притулився до нього. Для початку вухом.

За стінкою лилася вода. Напевно, хтось купався. Я затамував подих і обережно зазирнув у отвір.

Погляд одразу вперся в спину. Засмаглу жіночу спину, по якій струменіла вода. І це надихало. Вода — це вам не сірчана кислота. Я деякий час спостерігав за цим імпровізованим водограєм, тому що вузький кут огляду не дозволяв побачити щось інше, а світловод вставляти було недоречно. Потім спина потрошку стала зникати з поля зору і на її місце прийшла спочатку рука, а за нею груди. Красиві груди, між іншим. Ліву прикрашало татуювання, і за потоками води я зрештою навіть зміг розрізнити малюнок.

Там було зображено два серця. Одне більшеньке, друге менше.

— Агнєшка?! — здивовано вигукнув я.

— Хто то є? — цієї ж миті груди з татуюванням зникли і на їх місці з’явилося допитливе дівоче око.

Ми деякий час дивилися одне одному без перебільшення в самісінькі зіниці, поки дівчина не витримала.

— Знайома є з паном? Чи може пан трохи відступити назад, бо так не бачу, — попрохала вона ґречно.

І я вимушений був підкоритися.

Зрозуміло, що для агента мого класу сплести якусь історію, аби дівчина в неї повірила, не є проблемою. Проте я завжди волію дотримуватися економної теорії правди. Як це? А дуже просто — правда не вимагає від людини пам’ятати силу силенну версій. Пригадувати, кому що збрехав — немає нічого гіршого, на цьому сиплеться половина агентів. От і виходить, що правда заощаджує нам пам’ять. А вже коли доводиться брехати, бреши по можливості одне й те саме, аби не заплутатися. От і Агнєшці я розповів чистісіньку правду — що я лікар, що брав участь у її лікуванні на борту зорельота, звідти і запам’ятав неземну красу. А що робив на заводі? Консультував одну фірму, що готує сировину, а втім, це не так важливо. Я безмежно радий цій випадковій зустрічі, тому що в глибині душі вважаю, що випадковостей не існує.

Дівчина була переконана, що її космічний рятівник — професор Гладкий, тому моє зізнання виявилося цілковитим сюрпризом. Старий чорт ані словом не прохопився про мою героїчну роль у цій справі і провів дівчину до самісінького дому, не забувши поцікавитися телефончиком. Це саме з нею під ручку він прогулювався на космодромі, не дарма груди дівчини тоді видалися мені знайомими, тільки я полінувався згадувати, звідки. От паразит, їй Богу!

Проте не довіряти мені у Агнєшки підстав не було, бо надто багато подробиць я згадав. Та й молодій дівчині завжди приємніше вірити гарному парубку, аніж одруженому товстуну, хай би навіть медичному світилу.

Після душу ми зустрілися біля воріт і домовилися ввечері відмітити знайомство в ресторані. Подивившись на дівчину уважно, я подумки зрадів, що отвір у душовій кабіні прийшовся якраз на груди. Бо інакше б, їй богу, не впізнав. У космольоті вона була рудою. Зараз — русявою. На голові — модна фризура, до того ж, макіяж, одяг. Я не впізнав її тоді, на виході з аеропорту, проте дивуватися тут нема чому — під час сеансу лікування погляд фіксувався зовсім не на обличчі. До того ж, нафарбована жінка від себе ж таки ненафарбованої відрізняється більше, ніж від своєї нафарбованої подруги. Перевірено досвідом поколінь.