Брати Капранови - Розмір має значення

А поки я міркував, ми опинилися на першому рівні промислової зони, там, де розташовувалися найчистіші виробництва — електронні та фармацевтичні. Саме те, що треба.

Триматися на хвості ставало дедалі складніше, оскільки вулиці були прямими, довгими і зовсім без транспорту через пізню годину. За таких умов їхати позаду клієнта — гарантована засвітка. Отже, я мусив зупинитися на узбіччі, імітуючи дрібну поломку, і розкласти навколо себе інструменти та засмальцьовані ганчірки, аби відвадити потенційних помічників. І тільки тут індикатор в окулярах повідомив мені, що машина пана Марека нарешті стала пригальмовувати і згодом зупинилася.

Я зняв брудні рукавички та символічно обтрусив руки, що в наших предків означало завершення важливого етапу роботи. Залишалося тільки визначити, перед якими саме воротами зупинилася машина, але це вже справа техніки. Отож, Мамаю, час збирати викрутки та вшиватися геть.

Однак щойно я взявся складати інструмент, машина пана Володиєвського раптом зрушила з місця, зробила розворот, вочевидь, порушивши правила дорожнього руху, та рвонула просто мені назустріч, до того ж так прудко, що довелося хутенько ховатися за відкритим капотом.

Але ж нумер! Провівши поглядом куряву з-під Марекових коліс, я роззирнувся навкруги — чи, бува, не трапилося чогось під час мого високохудожнього удавання ремонтника? Однак все було тихо. Мимоволі в голові з’явилася панічна думка: може, мене викрили і зараз звідусіль полізе сек’юріті з бластерами — але я силоміць вигнав її геть. Агент УГС мусить спиратися на реальність, а не на фантазії. Реальність же вперто свідчила, що підстав для хвилювання немає — викрити мене не могли, а якби навіть і викрили, все одно інкримінувати нема чого. Агентів треба ловити на гарячому, а з гарячим сьогодні щось не склалося.

І справді — навкруги панувала тиша. Пан Марек стрімко віддалявся в череві своєї непрестижної машини, а мені залишалося тільки ворожити — чого це раптом він вирішив повертатися. Мене хочуть збити з пантелику? Викрили і тепер насміхаються? Ну що ж, тоді я їм не заздрю. Подивимося, хто буде сміятися останнім. І поки збирав інструменти, в голові остаточно затвердилася думка — це все навмисна постановка. Оця от позірна відсутність охорони, глушилка зі звуком латиноамериканських серіалів, гугняві співи та вечеря в піцерії. Вони просто глузують з мене! А я іще нікому не дозволяв глузувати з себе безкарно. Я натиснув на газ з такою люттю, немовби це була огидна пика пана Володиєвського. Ну, тепер тримайтеся, шановний пане.

Я летів вулицями Великої Варшави, щосекунди скорочуючи відстань з переслідуваним. А він завертав у передмістя, намагаючись заплутати сліди. Нічого, хай плутає. Тепер я знаю всі його задуми.

Безумна гонитва тривала ще хвилин із десять, коли я згадав, що маю можливість послухати самого пана Марека. Ану, шановний, що ви скажете цього разу? Чи знову почнете співати?

Ефір слухняно клацнув і доніс до мене обірваний хвіст фрази:

— …коханий, не злостися.

Голос був жіночий. Я прислухався.

— …ну, я не винна, що бос мав сьогодні зустріч. Але ж ти знаєш, що він не позволяє іти раніше за себе.

Зачекайте, люди добрі, який бос? Що вона верзе? Я вже почав думати, що служба безпеки знову ввімкнула мені мексиканський серіал, коли почув голос пана Марека:

— Могла б потелефонувати.

— Якби могла, потелефонувала б. І взагалі, не будь таким суворим, скажи, що ти кохаєш свою Стасю.

— Кохаю, — непереконливо прорипів пан Марек.

Я зробив дуже корисний висновок, що подругу мого піддослідного кличуть Стасею. Гарне ім’я.

— Ти мій котик! — слідом за цією фразою я почув звук поцілунку і миттєву реакцію співрозмовника.

— Ти заважаєш мені кермувати.

— Пробач свою дівчинку. Ти пробачив?

— Пробачив.

— Слово гонору?

— Угу.

Ну і слава Богу, що він її пробачив.

Я слухав усю цю маячню і не міг зрозуміти — вони придурюються спеціально для мене, а чи це все відбувається насправді? З усього виходило, що пані Стася, з якою зараз розмовляв, а точніше, мовчав пан Марек, оскільки розмовляла переважно вона, так от, ця пані Стася, скоріше за все, працювала секретаркою в начальника якогось виробничого підрозділу. Причому цей підрозділ явно не належав моєму піддослідному, це читалося з розмови.

— Куди ми їдемо, а як вечеря?

— Ти могла поїсти зі мною, але ж мала терміновий інтерес до боса, чи не так?

— То ти ревнуєш?

— Нічого я не ревную. Просто не маю часу, і ти це чудово знаєш.