Валія Киян - Правда про секс. Ілентина

Я їй відповідав щось приблизно.

— Мені приємно читати ваші слова, Галина! Я також з великим задоволенням розглядаю ваш образ І Ваше почуття гумору мені імпонує.

То вона запитувала мене, чому я нічим про неї не цікавлюся. А що цікавитися? Що захоче сама напише. Написала. А коли запитав, що саме хоче вона від мене. Написала, що на роль Музи вона не підходить, вже не дуже молода. Але згідна, як що маю два вільні метри в майстерні, жити там, готувати мені сніданки і мити пензлі. Я відповів, що це дуже сміливо з її боку. Я був таким рішучим тридцять років тому. І це все. Більше я їй не відповідав.» — Так Юзліс закінчив свою розповідь.

Він, звичайно, зробив все дуже по чоловічому, але я так не зможу, я співчуваю цій жінці, хоч такі «правильні» домогосподарки мені зовсім не подобаються. Це ж як у них там в місті «Д» погано, що готова не-бачачи, до не знайомого чоловіка їхати і жити з ним.

— Іногородні жінки дуже активні. Буквально хапають. Їм підходить, вони беруть, дуже напористі. Киянки беруть не так нагло, скромніші. Виникнуть нові запитання, дзвони. Зустрінемося трохи пізніше, я буду зайнятий найближчим часом. — Закінчує розмову Юзліс. Тоді починаю тренуватися, вести себе по-чоловічому. Триматися пасивно, все пофіг, мало слів, здавалось би просто, а для мене це дуже складно.

Реальність.

— Як твій поляк? запитала в Ілентини Буся.

— Який поляк?

— Той з яким листуєшся по інтернету.

— Так я не з одним. Зараз відновила листування з французом. Він знов мене любить.

— Жепард? А подушку прислав? — Цікавиться Таленка.

— Ні, звичайно. Написати легше, чим піти на пошту і відправити посилку. Він не на стільки мене любить. І взагалі, я зараз по «бабам». Записалась під чоловічим іменем, і приглядаюся до жінок.

— Як мені подобаються ваші ігри. В тебе є, що на плечі накинути, вітер холодний. Глянь, в мене вже «гусяча шкіра» на руках.

Буся показує руки.

— Є кофта, але як для літа, то занадто тепла.

— Давай, мені потрібно не, як для літа, а як для зими.

Реальність.

— Абенд, Ілентина. І що полячки, та інші твої? Не понаїхали?

По скайпу запитує в мене одесит Петер.

— Відбиваюсь як можу.

— Я тут багато раз випадав і знову з’являвся. А на фронті більш особистому, хорошого багато?

— В якому значенні, Петер?

— В нормальному, інтимному тобто. Я мав поїздку на три дні з половиною, гостював. Сьогодні гроза була буйна, але коротка, пронеслась, омила. В цілому, поки живий.

— Замучила жінка?

— На цей раз був в інших гостях.

Говоримо про різне, і знову повертаємося до інтимного.

— Я в інтимному свята. — Відповідаю.

— Навіщо? Якась секта?

— Ні, Петер, не секта. Без великої любові не хочеться. А для тебе любов, це важливо?

— ’’Важливо», це занадто слабке слово, недостатнє. Та птаха дуже рідко, не часто (та і не до всіх) залітає. А час не гальмує.

— А без любові це настільки, не те, що не варто й заводиться.

— Ілентина, я цілком інакше це бачу. Але ми різні, от і живемо відповідно по різному.

Ми обговорили в чому ми різні. Осудили «ярлички» на вчинки. Петер переконаний, всі наші «табу» сидять у нас в голові і заважають отримувати задоволення. Робимо перерву на каву і повертаємося до розмови.

— Ілентина, ти лукавиш. Пропонуєш поговорить і відразу починаєш з запитання. — Одесити, він завжди одесит. На кожне моє запитання, два запитання у відповідь.

— Полячка мене доводить, Петер. То провокує, то звинувачує в розпутстві. Як бути з «бабами»?

— От поспівчувай!

— Угу! Складно нам — «чоловікам». Підкажи як чоловіки себе ведуть, а то палюсь.

— Ілентина, як підкажеш? Залежно з ким і як вона.

— Вальтанута на всю голову, Петер.

— Це не рідко.

— Що робити? Запрошує мене в гості.

— Брехати залишається. Жінки придумують, брешуть, що діти, гроші.

— А що брешуть чоловіки? Що брешеш ти?

— Тобі видніше, що чоловіки брешуть. Мене виховали, що я не брешу. От і живу таким чесним, правда іноді можу промовчати.

— Мені важко промовчать, я ж жінка, ти знаєш.

— Полячка інакше думає.

Ох, не знаю я, що думає полячка, і чи думає взагалі. Іноді мені здається, що ті поляки розподіляють між собою ролі, аби з мене познущатися. Розважаються, а я страждаю. Якийсь час Петер відволікається, розмовляє з кимсь своїм, потім, пізно увечері стукається до мене.

— Привіт! Не спиш, кобєтам голови дуриш?

— Ні, Петер. Свою голову фарбую.

— В зелений, як для літа, і трошки жовтого? Файно!

— Ще й як файно! А ти зараз по «бабах»?