Валія Киян - Правда про секс. Ілентина

— Вона сказала, що я занадто розумний, як для чоловіка. Можливо я роблю щось не так?

— А чоловіки, що дурні? Можливо їй такі траплялися. Мені також говорять, що я розумний.

— Та полячка стала зустрічатися зі своїм другом, перейшли в інші стосунки, і тепер вона щаслива. Написала їй, що я, Арій, радий за неї, вона запропонувала мені бути друзями, згодився.

— В мене були такі випадки. Вона знаходить собі другого, бо бачить, що з мене толку мало, я «пофігіст» і веду себе пасивно. Жінки, вони власники, їй потрібно, вона бере і все тут. А як що, ти пасивний, ніякий, то взяти тебе важко. Бачать, що не візьмуть, переключаються на другого. Потім пише, що вже знайшла, і давай залишимося друзями.

— І ти стаєш другом?

— Та ні! Як можна?

— Ти рахуєш, що не можна дружити з жінкою?

— Та можна, але то зовсім друге, не в тому випадку. Я її трахав, а тепер буду другом? Я максималіст — або все, або нічого!

— Зрозуміло, як же ти можеш з нею дружити, як що ти її трахав. А як що не трахав? Тоді можеш?

— Звичайно. То інша справа. Знаєш як з жінками буває, дружиш, вроді ніякої любові, а сексом зайнявся і прокидаються почуття.

— Тоді я можу з нею дружити.

— Вона не захоче. Навіщо їй? Вона вже знайшла.

— Не знаю, після того, вона говорила зі мною увесь вечір і запрошувала до себе.

— Ми про це ще поговоримо за кавою, а зараз ти зробила все правильно.

Можливо, що я зробила добре, тільки слова Юзліса мене чомусь не заспокоїли.

Реальність.

Вимощена бруківкою вулиця. Розмовляють Ілентина і Арій, чекають Таленку. Підходить Галя.

— Привіт!

— Привіт.

— Як ви?

— Нормально. Як ти?

— Також нічого. Гуляю.

І пішла далі в гору по вулиці. Гарна жінка, Андрій дивиться їй вслід, зітхає.

— Я трахав Галю. Коли ми були студентами на практиці в Карпатах. Нашим куратором був Бігорь, уже покійний. Я і Льоня були в одній наметі. Намети нашої групи були розставлені біля потічка досить густо, а ми з Льонею свій намет поставили окремо, трохи далі, десь метрів двадцять під гірку. І тільки ніч, Галя до мене приходила.

— Тільки до тебе, чи і до Льоні також?

— Тільки до мене.

— А Льоня, що робив? Спав?

— Ні. Ну як він міг спати!

— Дивився, поради давав?

— Та ні. Нічого він не радив і не втручався. Просто лежав.

— Робив вигляд, що нічого не бачить і спить?

— Десь так.

Арій поринув в спогади.

— Але хтось на нас настукав. Бігорь розізлився страшно. Він там хотів з однією студенткою, вона не захотіла, а тут ми таке робимо. Став погрожувати, що з інституту вижене, і то було цілком реально. Я злякався. Тоді ми попросили місцевих хлопчиків, ми з ними дружили, купували в них молоко, щоб вони нам допомогли. В тому селі на горі була колиба, це було в Карпатах, ти знаєш де. Ваша група мабуть там-само була, Бігорь всіх своїх студентів возив туди на практику.

— Я була в тій колибі.

— Льоня попросив тих хлопчиків дивиться, а там по селу все видно, хто куди йде, і попередити нас, коли Бігорь буде в колибі. Прибігає один хлопчина, говорить, що вже там і добре випивши. Тоді ми з Льонею заходимо в ту колибу, беремо вина, сідаємо і до Бігоря, так з повагою. А він уже хороший, говорить, що це мої хлопці, кращі студенти, Арій зі столиці, Льоня зі Львова. Ще випили. Там був місцевий один, такий міцний, амбал, говорить: «Раз ти з Києва, то покажи як там п’ють.» І наливає двохсотграмовий стакан горілки. Дивлюся, треба пити, а вже вино випите, добре, що хоч по зростальній. Пили, співали, а я з Льонею співали гарно, потім уже «браталися» всі зі всіма. Допилися до того, що місцеві нас притягли під гору і розфасували по наметах. Після того в Бігоря ми були самими кращими студентами до кінця навчання.

Арій продовжував згадувати, як вони милися в потічку, ніби приймали там ванну. Ілентина не стала заперечувати, хоч знала, яка холодна вода в тому потічку, він мав початок високо в горах. В такій «ванній» не поніжишся.

Нарешті прийшла Таленка.

Віртуальність.

Хмари насували від горизонту, мчали над морем закривали ще освітлите сонцем небо. Впали перші краплі дощу. Вітер шматував хмари, нісся над морем, над берегом. Віти плакучої верби мокрим листям вдарили її по спині, задрижала і покрилася «гусячою шкірою», подивилася, що робить ВІН.

ВІН витягував на берег і прив’язував човна, щоб не змили хвилі. Підійшла допомогти.

— Не заважай! Я сам!

— Але ж вітер!

— Подув легкий вітерець і ти злякалася.

«Легкий вітерець» пригнув дерева до землі, накрив хвилею його і її. Обняв за плечі і пішли під захист селі. Теплий дощ лупив по шкірі і вітер шумів над головою. Мокрі тулилися один до одного. Розкотисто загримів грім, здригнулася, пригорнула його до себе і тримала так, поки не затихло.