Мирослав Дочинець - Криничар

«На числах стоять світи, — захопливо проголошував Гречин. ‒ З них зітканий час і простір. Все і вся вивіряється числом і ним пояснюється».

«Все? ‒ подивувався я. ‒ І любов, і краса жіноча?»

«Звісно. Хоча краса ‒ то страшна сила, гірша за війну. Жила колись безрідна, та дуже вродлива жінка Семіраміда. Поговір про її красу дійшов ідо вух ассірійського царя, і він прикликав Семіраміду до двору, і, побачивши, безтямно закохався. «Проси все, що багнеться», ‒ сказав він. І вона попросила царські шати. «Це така малість, ‒ мовив цар, ‒ твоя врода вартує більшого». Тоді вона попросила дозволу п'ять днів правити Азією, щоб усе робилося, як вона повелить. Примха її не зустріла відмови. Коли цар поклав Семіраміду на трон і вона збагнула, що все в її руках і в її владі, вона наказала палацовій сторожі вмертвити царя. Так Семіраміда заволоділа ассірійським царством».

Я слухав оповідку й вертав запаленою думкою до іншої краси, до своєї покинутої цариці з Латоричного пагорба. Та нічого не просить, лише дає.

«А чи можна числом вирахувати свою суджену?» ‒ вихопилося в мене.

«Легко. Коли твої очі прикипіли до якоїсь жінки, рахуй до семи, і якщо не кортить одірвати погляд ‒ вона тобі суджена, твоя доля».

«А якщо вже на третій мірі лічби розумієш, що міг би дивитися на неї вічно, то що тоді кажуть числа?»

«Вони кажуть, що це ‒ твоя солодка недоля».

Я занурився в свої тривоги, а він далі славив число: «Самих чисел не видно, це прозорі рухомі кристали. їх відблиски, їх тіні ‒ це календар, хронометр, міра, ціна, гроші, що вкладені в руки людності такими, як Піфагор, аби влегшити земний поступ. І хто зграбно володіє ними, той володіє світом і веде за собою людей… Числа ‒ мій досконалий струмент і мій матеріал, бо вони доступні й там, куди не доходять ні слова, ні речі, ні гроші. Маючи тут доста часу, я ними розтяв уздовж і впоперек цю фортецю, і будову її, і перебіг її стояння, і відпущений їй час, і судьбину її насельників, як панівних, так і підневільних».

«І свою судьбу теж знаєте?» ‒ схопився я.

«Атож, ‒ старий вистромив руку в бік закуреної формули над нашим потайним коминком. ‒ Тут вирахуваний термін, коли Паланок переміниться з фортеці-тюрми в невинну забавку для слабіючих волостелинів, що, як діти, будуть переміткуватися нею з рук у руки».

«А я? Чи можуть числа провістити мій тюремний термін?» ‒ спитав я, спираючи і дихання, і кров.

«А тобі й рахувати нема що. В тебе планида на вухах і руках прописана».

«Як то розуміти?»

«А так. Вухо в тебе послушливе, а рука подайна. Що у вухо ввійде, то на руці зійде. Гадаєш, чому я обрав тебе своїм слушником?»

«Казками говорите».

«Казки не казки, а знаю одне: число твоє «8». Багате число, що замикає в собі два кола, як цямрину і дно криниці. Отже, колом будеш ходити цим світом. І тут також. Як сюди увійшов, так і вийдеш. Хто тебе сюди принадив, той і виведе».

«Скажете таке, мене сюди пси принадили».

«Пси то пси. Я почав був розказувати про листок священної мальви, але ряд той можна продовжити. Серед плодів усіх один священний ‒ яблуко. З-посеред наших найчесніших слуг ‒ пес. Переказують, що гуси порятували

Рим, своїм дурним гелготом дали знак про прихід напасників. А от розумні пси воювали нарівні з воїнами. Кожен магнесійський вершник мав двох помічників ‒ раба-списоносця і пса. їх, собак, пускали першими в бій, і вони вносили сум'яття в ряди вражого війська. Услід ішли раби, захищаючи хазяїна. Нерідко страх опановував ними, і вони втікали з поля стрімголов, покинувши зброю. Зате пси були з воїнами до кінця, і навіть над трупами дико гарчали, не даючи з них поглумитися. А були й такі, що, згорнувшись клубком на могилі, вмирали там від розпуки… І вдачею пси благородніші за людину. Вони нас люблять не за щось, а за те, що ми в них є. Вони ж і тобі послужили там, у криниці, чи не так?.. Кожний з нас комусь чи чомусь служить. Кожен має якесь своє означення, приявне чи приховане. Треба це вивідати у свого числа. Твоя «вісімка» позначає ще й дві монети, себто гроші, що множаться. Хтозна, може, це і є твоє поприще. Був такий Пісістрат, добрий стратег, а згодом і вмілий правитель. Але запам'ятався він не цим. Пісістрат підкликав до себе людей, що тинялися без діла на базарі, і розпитував їх про причину неробства. Якщо в когось здох віл, він позичав свого, аби той орав. Якщо хтось не мав насіння, давав своє. І люди верталися до роботи…»

Мені дуже припала до дяки ця оповідка. А рука мимохіть потяглася до пояса, де в теплому сховку спочивали дві монети, про які вже й забув.