Мирослав Дочинець - Криничар

Тоді я відчув, що мене починає в'язати з цим дивним чоловіком щось більше, ніж залізний цеп. У глухій ямі, відрізаний від людського світу, він сотворив собі свій упорядкований і навіть зручний світ і жив у ньому повноправно й повноцінно, не маючи себе за ізгоя. Радше навпаки.

«…Але ти вмивайся, вмивайся. Ми ж бо не захряслі дарданеї, яких миють лише тричі в житті ‒ при народженні, перед шлюбом і біля гробу».

Того дня мені знову в поті чола довелося заробляти собі корм. Моя вчорашня ложка лежала переломлена в кутку серед інших трісок. Натомість дід простягнув мені свіжу гілку.

«Знову? ‒ видушив я з себе. ‒ Нащо?»

«Хіба ти не вистружеш для себе ліпшу ложку? І хіба тобі не кортить досягти в цьому ділі майстерності?»

«Але нащо губити матеріал?» ‒ кивнув я на тріски.

«То не згуба, і ти сам у цьому скоро впевнишся».

Так було і третього дня, і четвертого, і п'ятого. Я стругав. По правді, ця робота почала мене заполоняти. А поробки виходили все вдаліші. При тому копичка труску під стіною росла. А старий уплітав у шурхіт мого стругання свої оповіді: «Коли в затяжних походах нападала нудьга на царя Дарія, він діставав липову дощечку і стругав з неї фігурки. День при дні стругав. Був настільки захоплений цим заняттям, що воєначальники боялися підходити з важливими донесеннями».

«Що ж він робив з тими бавками?»

«Те, що й ми будемо робити».

Він згріб свою солом'яну постіль і розчистив ярочки довкола однієї з плит. Тоді піддів її паличкою і підняв. Там виявилася маленька пивничка глибиною до коліна. Яке лише добро в ній не ховалося: згарок свічки, шпулька ниток, цвях, моток павутини, мушлі слимака з медом і чорною маззю, липовий цвіт, пташине крило, сплетена з соломи коробиця, а в ній повно висушених мух, тарганів, жуків, ос і мурашиних яєць. Нащо?

Чоловік зв'язав із сурової нитки петельку й намістив на підвіконні, підсипав у неї сухих комах. На дереві цівкало птаство. Ми відійшли вглибину. Чекали не так уже й довго. І ось сиза горличка спурхнула на вікно, а за хвилю залопотіла крильми в напнутій волосіні. Дідо спритно визволив її з путанки, торкнувся губами рожевого дзьобика і зашептав щось на вушко, як велика птиця малій: «Крилата госте, прости нас, безкрилих, за те, що мусимо принести тебе в пожертву не стільки своїм ницим шлункам, як своєму мозкові й нервам, які зачахнуть без поживи, а підкріплені твоєю чистою плоттю, зможуть і далі славити небо, що послало тебе нам!» ‒ Після цього черкнув ножем ‒ і кров з голубиного горлечка тонко цвікнула йому на долоню. Він старанно її облизав. Тоді обскубав теплу пташину, а пір'ячко склав у міщатко. З північної стіни, що взялася ряботинню, нашкріб солі і обмастив тушку.

Я слідкував за тими стараннями з подивом: тюрма для цього чоловіка була рідним домом, материзною. Коли на ніч, як велося, знадвору причинили віконниці, старий узявся складати з трісок ватрочку. Добув з куштратої бороди кресальце ‒ і веселий вогник протяв потемок лігва, затанцював у наших очах. Ми пекли птицю, крутячи її на вертільці, й усміхалися одне до одного. Огень живить душу якоюсь полегкістю, наповнює супокоєм. А мені ця ватрина роздула ще більший пал спогадів про неї, про мою ніжнотілу вродницю Юлку. Ті думи ятрили моє нутро і не давали спочинку мозку. Холодний камінь, що облягав довкола, не поспішав віддавати мені свого мертвого спокою.

Кісточки ми поклали сушитися. їх належить потім розтовкти і всипати до тюремної хлябанки. Вуглики дідо теж ощадливо згріб, більші ‒ на писальні грифлики, подрібнину ‒ в підпільний рундучок. («Немає ліпшого ліку для черева, так само, як павутиння ‒ для рани»).

Він стерпно розмовляв по-русинськи, пересипаючи бесіду чужими словами чи навіть цілими примовками. Коли я виказав своє здивування, він пояснив просто: «Я ж маю вуха. Навіть стіни мають вуха, не те що людина. Мушу зізнатися, що, обійшовши півсвіту, ніде я не чув таких проникливих, таких сердечних пісень, як у вас. Хоча б оця, котру любить мугикати старий сторож:

Такі пісні серце вивертають. Хто їх тутки складає?»