Мирослав Дочинець - Криничар

Мене повели в нижній двір, там комендант провадив огляд гарнізону. Бесіда його була короткою: «Намістіть його, пане капітане, на свій розсуд. Це ж ваш виховець. І ‒ на припону, як сказного пса!»

І знову відвели мене на вершінь фортеці. Ми обходили челядників, що посипали дворик соломою, аби коні й вози не заважали своїм гримотом спочивати паніям і дітям.

«Соломко-Соломко, ‒ шептав я, ‒ моя невінчана солом'яна вдовице! Як багато я не встиг тобі повісти».

Та що могли тепер зарадити ці слова? Слова ‒ полова. Полова, що залишається по перетолоченій соломі. Над Паланком простягався, як надутий вітром плат, синій ясний день. І серце не корилося чорній гадці, що я вже ніколи не побачу свою богданну дівицю, не притулюся до її пругкого тіла, не почую її гойного сміху. Надія ‒ це сни тих, що не сплять, казав котрийсь із мудрих еллінів. Але тоді я цього ще не розумів.

Ми проминули колодязь, довкола якого вже юрмилися пралі і кметі, що розносили відра з водою по дворах. Приторочено було й довбане корито для напування вартових псів. Що ж, я своє діло зробив, хоча не встиг і рук помити тою водою. Буває й так.

Анфіладою зійшли ми в тюремне підземелля. Сморід гнилої капусти і тліну вдарив у ніздрі. Довгий сутемний прохід просвітлювали дві закурені лампи. По праву руку чорнів ряд дверей, обкованих залізом. На штабах запеклася чи то іржа, чи то кров. Десь віддалено подзвонював ланц і чулося глухе бубніння. Мене штовхнули на вичовгані приступки, що вели вгору. Я здогадався, що це вежа. Відтягли засов на дверях, і я ступив досередини свого теперішнього житловища. Старий сидів на кам'яній плиті, схрестивши на грудях руки, і сиві пелехи затуляли йому половину тварі.

«Приймайте пожильця, ваша світлосте!» ‒ зашкірився до нього тюремник. Другий замкнув мені на нозі колодку і пристебнув її до вільного кінця ланцюга, що тягся від арештанта. Вони вийшли, гогочучи. А ми залишилися. Старий підвівся, відхилив з очей волосся і поклав мені на плечі вузькі бліді кисті:

«Благородний уношо! Недостойний жрець цього храму свободи вітає тебе дзвоном щита!» ‒ і постукав нігтями об череп'яну мису.

Наляканий цим безумством, я відсахнувся і мало не впав, забувши, що прикутий до цепу. А він виголошував далі низьким наспівним басом: «Якби я мав багряницю, я б накинув її тобі на плечі, як це робили славні спартанці з тими, хто вертався з бою переможцем. Але наразі я не маю пурпурної тоги, через те можу вчинити для тебе лише дуже мізерне, ‒ видер зі своєї сорочки пасмугу і став навколішки. Обережно, щоб не вразити рану, просунув під обруч ганчірку і обв'язав мою щиколотку. ‒ Це доки не затвердіють на шкірі рубці. На душі вони затвердіють пізніше».

За мить він розкустрав п'ятірнею бороду і знайшов там прив'язане залізце. Я його впізнав ‒ з Петрової скриньки, закинуте сюди мною зі шнурком. З подивом я узрів, що тепер це залізко, зігнуте й підточене, служило старому ключем. Він одімкнув ним спочатку мої колодки, а затим свої. І пояснив: «Не можуть люди, навіть найближчі, найрідніші, бути довго поряд на відстані подиху. Цей закон ‒ вищий закон свободи людської душі ‒ не сміє порушити ніхто. А вони посміли… Бери оберемок соломи й мости собі закут, де тобі любо. Раз у день вони приносять їство і воду ‒ тоді й будемо в'язати себе одне до одного, якщо їм так забаглося. Що взяти з людців, котрі тюрму носять у грудях своїх і головах…»

Я сів на гниле ложе й занурився в свої журні думи. А мій сусіда заходився щось ревно розтирати паличкою на камені. Він був чудніший, ніж говорили про нього. Мене, схопленого й прив'язаного до ганебного ланца, назвав переможцем, а тих, що гелгочуть за вікном на волі, ‒ ув'язненими.

Перехопив мій насторожено-подивований погляд і зичливо запитав: «Смію задовольнити свою цікавість: чи не маєш ти вошей?»

«Я не вошивий», ‒ сердито буркнув я.

«Це добре, а все ж помастися моєю маззю. Цим тут не варто легковажити, як свого часу допустився того Ферекід Сироський. Він похвалявся своєю мудрістю, а на воші не звертав уваги. Доки вони не заїли його живцем, обкусали навіть пальці до кісток… Тож присувайся сміливіше до вошивої мазі, мужній уношо».

Що б він не говорив, це звучало врочисто, з поважною протяжністю. Дещо схоже промовляв у церкві наш отець Димитрій, коли тлумачив Євангелію.

«Звідки тут ліки?» ‒ запитав я.

«З неба і землі. Звідки ж їм ще бути? ‒ здивувався старий. ‒ Я змішую плісень зі стін з вушною сіркою і пташиним послідом, який зішкрябую з підвіконня. Це не лише від вошей і бліх помічне, а й від мокрого кашлю, від сліпоти й від задухи. Від тюремної печалі ‒ інші ліки».