Мирослав Дочинець - Криничар

«Мені б ліпше вмитися», ‒ сказав я, потираючи липке, свербляче тіло.

«Добре, ‒ сказав він роздумливо, ‒ завтра я подарую тобі дощ».

Я не знав, що на це повісти, що думати. Понуро мовчав. Коли нам принесли харч, ми чинно сиділи рядком, на одному ланцу, як галерники. Дві коновки води і горнець колотянки ‒ товчена ріпа із запареними остюками. Таке бідняки дають худобі. Я не їв три дні й мимоволі потягся до горшка. Та рука сусіди накрила його: «Ти ще не заробив свою трапезу».

Я вилупив на нього очі. А він ступив до вікна, яке наполовину застеляла липа, і відломив розсішку: «Зроби для початку собі ложку».

«Чим?»

«Зубами. Заодно й почистиш їх. Чи ти гадав, що зуби дано нам тільки для їдженя? Чим же тоді виготовляли собі знаряддя давні люди?»

З нехіттю взявся я обгризати паличку. М'яке дерево піддавалося, проте ложка виходила кострубатою, сучкуватою. Старий спочутливо змірив очима мою роботу й посяг знову до своєї кошлатої бороди. Намацав там крихітні піхви і витяг з них лезко довжиною в мізинчик. Простяг мені. Робота заспорилася, і я легко довершив свою струганину.

«Звідки це у вас?» ‒ запитав я.

«Я давно тут живу. Це мій замок, а не їх. Наш із тобою. Бо ти проліз у його надра, а я проник у його потаємне нутро».

«Як ви вгадали глибину лазу?» ‒ не вдержав я цікавості.

«Я не оракул, аби вгадувати. Я вираховую. Ось! ‒ показав на стіні рядок виписаних червачків, коліщаток і паличок. ‒ Це розрахунок висоти гори, криниці і лазу. Я дещо знайомий із геологією і хімією, а матеріал, який ви піднімали зісподу, весь час був мені на очах».

З того пояснення я нічого не вклепав і тому звернувся до простішого: «А ключ? Як ви зладили ключ до кайданів?»

«Як? А як чоловік знаходить ключ до жіночого лона, аби залишити там сім'я? Як бджола знаходить свою борть і свій щільник? Як травина намацує тріщину в камені, аби пустити в неї корінець? Як птиця, облетівши тридев'ять земель і морів, вертає до свого гнізда? Все скоряється закону доцільності і тяжіння одне до одного. Все суще довкола звучить, шепоче й співає про це. Навіть замки на наших оковах. Досить лише прислухатися, придивитися ‒ і вони піддадуться. Бо не ти для них, а вони для тебе…»

«Цей дідо не безумець, ‒ дійшло до мене. ‒ Цей дідо мудрець».

Він розділив, скільки маємо з'їсти на полуденок і скільки на вечерю.

«Не будемо вподібнюватися нерозумним сицилійцям, які звели пам'ятник обжерливості, чи Діонісію з Гераклеї, котрий через пересит так затучнів, що його нечутливе сало вночі проштрикували довгими голками, аби не задихнувся. Надмірність ‒ тихий убивця. І ніколи не буде мало тому, хто задовольняється малим».

Повинен зізнатися, що мені цей талант нелегко давався. Я виїв свою частку в два-три куси, а до ситості було далеко. Мій сусіда це завважив і посміхнувся: «Зачекай трохи, мій дорогий попутнику, і я пригощу тебе стравами, від яких буде сита твоя голова, а шлунок залишиться легким і назавтра. Ніяка найпишніша учта цього не дасть».

Не знаю, як щодо обіцяних тих гостин, але вечерю я теж мусив «заробляти». Він оснастив мене каменем-рубилом і я заходився довбати ним жолоб у долівці під вікном. Ямка вже була завглибшки в долоню ребром, а я мав рубати далі. Ніздрюватий камінь помалу кришився ‒ коритце глибшало й ширшало.

«Для чого воно?» ‒ спитав я.

«Завтра побачиш».

Наступного рана мене розбудив дзюркіт води. Надворі шемрав тихий літній дощ. Дідо щось ворожив, колінкуючи під стіною. Я продер очі й увидів, як знадвору з липової гілки в'ється віночок із листя і ним стікає в кам'яну довбанку дощова водиця.

«Ну ось і готова твоя купіль! ‒ радісно обернувся до мене. ‒ Скупайся в небесній воді і будеш, як Ясон».

Вода дзюрила по стіні, як колись у дитинстві крізь діряву дахівку Влениної кучі. Я всміхнувся тій згадці. Вперше за ці дні.

«Радість ‒ найліпша вода, що омиває наші душі, ‒ прояснів і він лицем. ‒ Тому я й подарував тобі цей дощ… Як той простолюдин Синет, що зустрів на березі ріки царя Артаксеркса. Він так розхвилювався, що набрав повні пригорщі води і вигукнув: «Могутній царю, я хочу вшанувати тебе чим можу, і щоб ти не пішов від мене з порожніми руками, ‒ візьми в дар воду з ріки Кір». Ті слова розвеселили Артаксеркса, як зараз тебе мій злиденний подарунок… Сміх розхитує й розсуває ці стіни, бо їх мурували для плану, стогону й скреготання зубного. А тут раптом сміх. Вчімося радіти з малого! Вчімося від малого солов'я співати, коли довкола залягають сутінки…»