Мирослав Дочинець - Криничар

Ілько, якому дали кобилу, летів з іншими комонниками на розпечені жерла з щербатим тесаком у руці. І в одно горло з іншими комонниками ревів: «З Богом за вітцівщину і свободу!» Він не загадував, яку вітцівщину і чию свободу йде боронити, горлав, бо так чинили інші, бо так було вишито на корогві. Та й коли ти ревеш, страх виривається з тим ревом. Ядро гупнуло перед кобилою, і та стала свічкою, задрижала на обпалених ногах. Ілько зірвався в жовте бур'янище, та встиг, падаючи, вхопитися мертво за попругу рукою, а зубами ‒ за стремено. Так його й заціпило, так і волік його кінь через ціле поле з каміняччям. До стану повстанців нещасник дістався з кривавими ціпами замість ніг. Різник із Гаті обтяв їх по самі крижі…

Так було тоді під Мукачевом. І схоже було по часі під Довгим, коли торговець сіллю Хома Есей наново підняв куруців. Лабанці розбили їх і розсіяли навсібіч. Горопашне вояцтво вдарило чолом перед Ракоцієм Другим, підрослим сином Ілони Зріні, закликаючи його вести їх на нову брань. Того це зворушило і розіслав він по всій землі угрів свої знамена як заклик уставати проти свавільних Габсбургов. Та й сам прибіг до своєї Мукачівської домінії, де боржій заклав монетарню, аби карбувати срібло й медалі для завзятців. Звідси ж заголосився до всього хрещеного світу, аби почули підневільний крик його народу і не судили його неправедно, бо на вістрі їх зброї немає ні облуди, ні зиску, ні іменної слави.

І рушив тоді в глиб старокоролівських теренів «корабель залізного кота». Так нарекли військо Ракоція. І вогонь повстання вхопив країну, як пересохлу копицю. І земледільці з косами й вилами вливалися в той людський руйнівний бурчак, бо вістував їм князь зрушення податей і повинностей. І обступили вони знову в падолисті 1705 року Божого Паланок, а по Йорданських святках австрійський гарнізон, що числив півтисячі багнетів, склав цівки під ноги обложників. І переказують, що кожний третій голос у тій переможній армії був русинський. Ракоці сів у Паланку і любовно кріпив його «на вічну пам'ять ділам». Для цього покликав удатних будівничих з Парижа. У своєму деннику письмовому князь зазначав, що «паланком» називали в турецьких станах огорожі, обплетені лозами, затулені полотнищами і обмащені глиною.

Звідси, з-під мукачівських мурів, потуга проти віденського цісаря ширилася далі. Але, досягши свого вершка, ‒ захлинулася, як це стається з чоловіком, котрий переп'є. Куруци перепилися перемог і переситилися здобиччю. їм пом'якшували побори, дарували свободи, скасовували «комісію з купівлі», вертали воєнні трати. Люди залишали армію Ракоція. Лише капітан Іштван Шеннеї не хотів скоритися імператору Карлу VI і до літа 1711 року замикався в Паланку з когортою найвідданіших повстанців…

Так славить історія. Та все це було вже потім, без шукай-біди Ілька Кривонді. Після мукачівської битки коня від нього забрали, бо як безногий на нього вилізе?! Добре, що залишили хоч сідло. Ілько пришив його до пояса і так совзав по землі, переношуючи влегшене тіло на руках. І дали йому ще медалю з вибитим княжим профілем. Він її не пропив, носив на шнурку разом із хрестиком. Ґазди, вчорашні куруци, що приганяли на торговицю худобу, завбачивши обтерте залізко на жебрачих грудях, криво всміхалися у вуса.

Я любив тоді слухати Ількові повісті, холодіючи думкою: як себе чує переполовинений чоловік? Тепер себе так почував я, цілий, здоровий, але із задушеним, замкненим серцем. Це видів і розумів мій сусіда, та чим міг зарадити ув'язнений ув'язненому?!

І тоді він, не владний над замками, відкрив мені інші двері ‒ двері Слова.

«Тобі холодно в руки і ноги?»

Я ствердно хитав головою.

«А чоло мерзне?»

«Ні».

«Тоді уяви собі, що все твоє тіло ‒ чоло».

Я уявляв, і на хвилю по правді ставало тепліше.

«Ти голодний? Чому ж тоді впустив кришку хліба на землю ‒ для миші? Вона прийшла й наїлася. І вона вдоволена, а ти, бачу, не дуже. Епікур з Гаргетта сказав би на це: «Кому не досить малого, тому всього мало». Він, до слова, споживаючи лишень хліб і воду, ще й хапався сперечатися із Зевсом, хто з них щасливіший. Невже ти заздриш тим, хто за решіткою знадвору? Схаменися! Гадаєш, вони вільні? Овва, будь-яка влада ‒ це почесне рабство. Вільні ми з тобою, бо робимо те, що хочемо. А вони роблять те, що мусять».

Гречин перевертав мій дотеперішній світогляд навиворіт. Коли мене запопадала нехіть до всього, ба навіть піднятися з лежанки не хотів, старий розтермошував: «Уставай, лінощі геть одганяй! Там, де безділля, робиться млявим дух, а тіло йде до упадку. Шість годин сну ‒ цього досить і для молодого, й для старого. Навіть соловей це знас. Як гадаєш: для кого щодня сходить сонце, для кого співають птиці?!»