Мирослав Дочинець - Криничар

«Віссо, кутьошко! Віссо! ‒ дав я тверду команду. ‒ Назад, песику! Назад!»

Сіючи тріскучі іскри, факля метнулася в поважні ряди і вперлася в єдвабну спідницю комендантші. У верещання й грубі прокльони вплівся запах паленого дорогого сукна. Добре, що наша криниця була поряд, на підпалену панію бухнули цебро води і потягли її, зомлілу, в покої.

В дворі все змішалося: і пси, і люди. Та я видів лише двох ‒ Паленого й пана Лойка, що осатаніло сік його залізним шомполом. Двоє псарів ледве здержували пса на ремінних мотузах, а капітан бив, бив, бив, доки не вхляли обидві руки.

А за якусь годину прийшла моя черга. Мене виволокли на верхотуру і прив'язали до лавиці. В пречистій ясності поліття вигрівалося в долині Мукачево. Поки вони ладилися, я жадібно роздивлявся довкола. «Як файно й незвично на волі!» ‒ встиг подумати. Офіцер щось рявкнув, і четверо гонведів підбігли з різками, по двоє обабоки. Ще одна команда ‒ і палиці обпекли моє тіло. Я пробував рахувати, чому б не повправлятися в численні ‒ така нагода! Один по ліву руку був лінивішим за інших, бив слабше і з запізненням. Я дорахував до сорок, кріпився, щоб міг потім сказати точне число Гречинові, але втратив лік. Коли біль переходить межу терпіння, мозок вимикається. А може, це Ангел-хранитель у такий спосіб оберігає нас від понадмірної муки…

Десь там, на перевалі цього світу, був такий же камінний льох, лише довший і стіни сліпучо світилися; зобіч понуро брели тіні, а з глибини долинав тягучий стогін. Я ступив було крок, та чиїсь невидимі руки, як нерозумну дитину, лагідно потягли мене назад. І я прочумався в рідній пивниці долічерева, бо поверхи все горіло, і я лизав камінь, хапався долонями за спасенну студінь. Я жив. Старець мастив мені плечі, шию і ноги. Для цього топив щурячу солонину і змішував її з попелом, плісенню й павутиною. Гарячка спалила мені губи і язик, і я довго не міг говорити. А коли вернулася бесіда, я видушив із себе: «Нічого не пам'ятаю».

«От і чудово, ‒ сказав мій благодійник. ‒ Людині не належить минуле, а майбутнього може не бути. З нами лише сьогочасне. Про нього й турбуймося. ‒ Він розповів мені про те, що нашептали йому стіни: ‒ Капітана Лойка відправили з Паланку в якусь діру на Словаках. Генерал дуже сердився: «Пси мають не циркусувати, а служити. Офіцери теж. І ви в мене послужите!» Жахливий чоловік, і не лише для псів. Це він прикував тебе до мене? Чи хоч здогадуєшся ти, що це означає? То гірша кара за будь-яку смерть. Людина ‒ дитина вільного простору, який їй потрібен не менше, ніж воздух і вода. Нещасні, котрим доводиться день і ніч бути в тісній близькості, скоро проймаються ненавистю одне до одного. Вона їх отруює і нищить ізсередини настільки, що вони можуть одне одного загризти, як звірі. Так чинили в темні віки свавільні батьки із залюбленими дітьми, яких не можна було роз'єднати. І в короткий час легко домагалися свого. А в'язні, котрих приковували разом, просто знищували один одного. Ось що приготував той псар для тебе. Він не гідний псів. Бо сам ‒ нікчемна свиня. Коли льоху торкнути, вона починає верещати. Знає, що ні хутра, ні молока з неї не взяти, людей цікавить лишень її м'ясо. От і ховає за товстим жиром своє боягузливе нутро. Майже всі тирани, великі й малі, такої вдачі».

«Мені його шкода», ‒ прохрипів я.

«Он як. Тоді я вітаю тебе дзвоном щита! ‒ погрюкав ложкою об миску ‒ Ти переміг свого напасника остаточно. Але забудьмо про нього. Нас чекають речі цікавіші, ‒ підніс угору пучку з вугликом, що гостро чорнів на тлі незвично білої стіни. ‒ Я переломив свою гордість і вперше подав прохання кастеляну ‒ дати відро вапна для білення стін. Отже, ми продовжимо з тобою науки з чистого аркуша».

Я готовий був, як ніколи, спожити нові порції наук. І попливло своїм тісним руслом наше звичне арештантське життя. Та я був уже іншим. Якась нова затятість до дії вселилася в мені, нова жадоба життя. Гречин пояснював, що це із запеклою кров'ю, з сукровицею і з гірким потом вийшла з мене недобра сіль.

«Понівечена половина твого тіла вбралася в нову шкіру. Так і змія обновлюється, коли міняє свою».

Слово «змія» примусило мене здригнутися. Наче блимнув знак, що це мати посилає безталанному синові бодай таку обнову. Чи знав я тоді, що Природа, видима й невидима, з усіх сил іде нам на поміч, коли ми на останнім щаблі покори віддаємо себе в її руки?!

Того дня в наш чертог крізь віконну заставку пробився дикий плющ. Що шукав вічнозелений приятель обширу й висоти в нашій затхлій норі?