Мирослав Дочинець - Криничар

«Пам'ятаєш, марнотнику, а не чиниш по закону. Мало того, що топчеш чесну людську працю, а й себе обкрадаєш. Скільки тобі казано, що в шкірочці ягоди і в зернинах найбільше плодової сили. Без них і вино рідке, як жентиця. Ану, в мет ока збери свій гріх і загреби під корчем!»

Побіг, залопотівши голими п'ятами. Я зумисне шпетив його коло цімбора, малого сторожчука, аби й сам Іванко набрався ганьби, і щоб той до хазяйського добра був уважливий.

Я заходився зрізати з черешневих дерев сухарини, а Йванко стягував їх на паливну купу. Аби коло рук і голова робила, я правив словесний урок: «Ану пригадай, які три діяння найважніші для чоловіка».

«Читати й писати», ‒ вихлюпнув він.

«Важні, та не перші. Кажи головне».

«Молитися».

«Добре, а чому?»

«Бо молитва ‒ то одежа, в якій виходимо з дому на люди. А одночасно й лати, в які одягаємось до ворогів зримих і незримих», ‒ як по-писаному чесав сирохман.

«Похвально. А тепер, Іване, огласи друге й третє діяння».

«Чоловік мусить уміти писати, читати й знати ремесло».

«Овва, наново ти, хлопче, кладеш віз перед кобилою. Опусти очі ‒ на чому стоїш, з з чого черпаєш?»

«На землі. Чоловік має обсаджувати землю. І третє ‒ вміти плавати».

«Виснуй чому».

«Бо земля-мати прогодує чоловіка і без ремесла й грамоти», ‒ зрешетив скорословом.

«А молитва хіба годує?»

«Молитва? Молитва годує наш дух. А від здорового духу й інше все здорове».

«Так є, сину. Затям це навіки. А чому важні друге й третє діяння, на перше око нібито пусті?»

«Бо під деревом нам перебувати найлюбіше, а у воді ми ‒ як риба», ‒ любовно заокруглив Іванко, що й сам день при дні купався в озері до синіх сиріт на тілі.

Мій перший заробок склав десять талерів, твердих, як лід, і тяженьких, як дитячі сльози. Я засилив їх у пояс і пустився в город. Чоловік з грошима ‒ інший чоловік. Його впізнають серед сіроми, навіть якщо він нічого не купує. Але якраз я купувати збирався. Нипав торговицею, прицінюючись до краму, а тугенький вузлик лоскотав мені пупа. Так, мабуть, жона в тяжі чує зародок під серцем. Та не надовго, міркував я, бо мірився купити Влені теплу плахту й щось до столу, Жигові нову сорочку, пахучого догану сторожеві, що обходив мене в скруті.

Так би все й зладилося, якби не Мордко, що зримо проріс як той гриб. Так, буває, трапляється в хащі: присяде чоловік на пень передихнути, і на очах його пролущиться з-під листяної устілки тужавенький білячок. Тоді нараз відводь очі вбік, бо інак гриб не буде рости, так і спорохнявіє курдупликом. Мордко ж сам мені в очі пхався всією своєю гандрабатою поставою.

«Честь довкола! ‒ поклонився мені, як поважному ґазді. ‒ Віншую добрий торг. Щось продаємо, міняємо, купуємо?»

Я накоротко розповів йому про свої труди і про задуманий накуп, потрусив поясом з монетами.

«Е-е-е, на готовий хлібець знайдеться їдець, ‒ кривився Мордко. ‒ Пустити за вітром гріш не штука. Хвалю за доброту сердечну, та не хвалю за розум. Той, хто заробляє, має першим з того користатися. Аби втішитися роботою. Якщо ти кривавицею дістав заробок, візьми з того хосен. Купи собі шкіряні постоли, пострижися, поїж щось смачного, забався в корчмі, звесели душу. Я не перечу супроти помочі тій жінці, яка заступила тобі матір, але не фуркай грошву на пусті дарчики. Що з ними, що без них… Те, що нам дарують, не ціниться. А що більше дарують, то більше звикаємо, наче так воно й має бути. Бур'яни, якщо їх не видирати, заглушать грядки. Так і людська пожадливість до дармовини. Дари твої радо хапатимуть, а тебе ще й дурником виставлять… Втім, гроші твої ‒ і твоя воля, що з ними чинити. Можеш мене послухати, дурного жида, а можеш насміятися…»

«Пане Мордку, я не забув, що це ви знайшли для мене роботу. В подяку я б хотів і вам щось офірувати».

«Милий отроче, найбільшою офірою для мене буде, якщо ти послухаєш зараз моєї ради і затямиш її на все життя. Можеш потратити свою платню одним духом, але збережи бодай один талер і надійно заший його в поясі. І другого місяця так учини, і третього. От і все, що я хотів тобі нарадити».

Тепер я засміявся з нього: «Один талер?! Навіщо? Що з ним, що без нього…»

Пулькаті, як у жаби, Мордкові очі налилися кров'ю, і крізь непорушні уста він виштовхнув язиком кругленькі тихі слова: «То не один талер, а десята частка твого заробку. Ваговита частка».

«Овва, так много важить одна монета», ‒ вариводив я.

«То не монета, голубе, то твоя доля. День твій завтрашній».

«Казки», ‒ відмахнувся я, пам'ятаючи, як пройда-жид водив мене за ніс у дитинстві.