Мирослав Дочинець - Криничар

Мовчазний сірий цуг потягся вгору, зливаючись сумною барвою з мурами. А пси ще довго вишкіряли йому услід зуби, гризли штахети й терзали кігтями бур'ян. Пан Лойко ні голосом, ні рухом не зупинив їх. Я чув, як він, похльостуючи прутом, говорив сам до себе: «Впізнали. Вони впізнали їх. Моя метода справдилася, пане генерале…»

Я обернувся ‒ він сміявся. Він, виявляється, вмів сміятися. І тепер він не здавався залізним. Вино не м'якшить людей, сміх ‒ так.

Як Трійця нероздільна, так нероздільний я зі своєю Рікою і своїм Садом. Ніщо так не пахне чоловіку, як сад, посаджений ним власноручно. Я посадив свій сад двадцять років тому і називаю його давнім гарним словом ‒ вертоград. Бо ці дерева для мене більше, ніж дерева. Коли я лежу поміж ними в траві, пронизуючи очима крони і прислухаючись, як тихо ворушиться в глибинах коріння, мені здається, що дерева ростуть з неба. Як і все суще, що проростає на землі з небесних зернят. І ми також.

Вечорами я посижкую тут під горішиною, і тиша тихим псом всідається коло мене. Час гусне разом із сутінками, і я відтягую ніч, бо тоді треба прощатися із садом до завтра.

Я сам закладав свій сад. Так, як закладають на кроснах нитки ‒ біла, черлена, чорна… Щоб одне дерево не вадило зростом і вдачею іншому. Щоб низькі сусідили з низькими, а високі затуляли їх від суховіїв і студених осінніх протягів з гір. Я не видовжував ряди в шнурок, а саджав так, як казало око і серце ‒ де значила білилом птиця, де сідав спочити мотиль, де зависали джмелі, де вилізав на сонце іржавий камінець, засвідчуючи залізистість ґрунту (тут яблука будуть найчервоніші). Я не пхав корінці-волосини в затужавілу, збиту віками кам'яницю. Приденно, від першої зорі і до нічного зоряного засіву, піднімав переліг. Вузькою лопатою із штиком до коліна протиналися скибка за скибкою і вкладалися пластами, між якими стелилося листя, бур'ян, пиловиння з-під пил. Так за півроку я перевернув цілий схил над Латорицею. Скибки напікалися на сонці, спивали сльоту, промерзали, розсипаючись на пахучу зернисту охру. Це була моя добута барва, барва моїх змозолених рук, ‒ нею я мав малювати свій вертоград. І я його витворив, як Жига витворював свої образи.

Передусім прокопав я уздовж ділянки ярочки, якими стекла верхня вода. Тоді взявся «виправляти» ґрунт так, як учили садівники з гори Ловачки. Ораниця густо посипалася вапном і попелом з лісових порубок. Із заплав возами завозили гострий пісок, з боліт Борока ‒ торф, а з шелестівської каменярні ‒ кам'яний пил. Усе це перемотичилося з глиною. Така земля ‒ крихка з розсипчаста, швидко прогрівається й добре пропускає вологу. А щодо вдобрення, ми зійшлися на деревному пиловинні і курячому посліді. Змішані рівні частки мають півроку перепріти, аби дозріти. Таке вдобриво за силою не гірше за коров'як, зате без шкідників, які нерозумно заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою ‒ одні повиздихали від морозу на поверхні, інші подушилися під пластами землі.

У садової парості чимало напасників. З них перший ‒ білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь непросто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладаємо під деревами бочки з водою, а по краях горловин кріпимо порожнисті стебла. В спеку гусінь повзе до водопою, і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За спекотній тиждень можна звести більшу частину тої паскуді. А дротяникам для принади залишаємо в саду жмути соломи, які в яр-пору спалюємо. Слимаків задурюємо дощечками, мішковиною, гарбузовими кірками й кошиками соняшника. Під ними рясно поливаємо в спеку. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарюємо їх окропом.

Ще є така капость, як кроти. В кротячі нори глибоко пхаємо шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертулками. Віднаджує кротів і кінський біб, ми насаджуємо його там, де вони люблять хазяйнувати.

Руді мурашки дуже помічні саду, вони понищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують з рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх «пасуть» і оберегіють від божих корівок і золоточок, що поїдають тлю. Відганяє мурах запахуще зело ‒ кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки дріжджів, перемнуті з медом. І вони невдовзі щезнуть.