Мирослав Дочинець - Криничар

(Щоправда, тоді ще я не знав того, що цим «майстровим» людям необхідний, як причина для хліба, рідкісний рід людей інших ‒ таких, як Мордко).

Одного вечора пан Лойко несподівано зайшов до моєї сторожки. Чопик потягся в село, я сам сидів, не світячи. Пан Лойко стояв на порозі й похитувався. Він був п'яний і без свого незмінного стального прутяка.

«Я прийшов, аби наповнити твою баклажку, ‒ вимовив чітко, лише трішки втомлено. ‒ Бо порожній посуд, як і порожня голова, ‒ вмістилище диявола. Вип'єш зі мною?»

«З вами вип'ю», ‒ сказав я. Склав тріски і запалив під ними сухе моховиння. Вхопився вогонь, і житло, що виглядало тісним і вбогим, раптом розсунулося, розпросторилося, заяскріло вмащеними в стіну соломинами.

Пан Лойко витяг гичку зі скляниці і рівною цівкою наточив вина в мою баклажку. При цьому сам стояв на ногах хитко. Одна пара зіниць стежила за рукою, друга спицями встромилася в мене. Я мірився вгадати, як чулися під цим поглядом пси. А його цікавило інше:

«Чому ти цим займаєшся?»

«Не знаю. Мусить же хтось займатися й цим. То чому б не я».

«Скажи мені: ти себе перевіряєш чи псів?»

«Я звіряю свій страх. Хто з нас дужчий ‒ страх чи я?»

«То що ти відчуваєш, коли роз'ятрена зграя кидається на тебе і рве в усі боки?»

«Тоді крайки моїх вух червоніють».

«Звідки ти це знаєш?»

«Так завжди стається, коли я злюся».

«Це добре. Тебе взяли б до війська Юліуса Цісаря, великого полководця, що знав ім'я кожного із своїх вояків, як я своїх псів».

«Чому так гадаєте?» ‒ здивувався я.

«Бо знаю, як відбирали для нього новобранців. Кожен клав на плаху руку, а центуріон замахувався й рубав мечем коло його перстів. Якщо хлоп блід на лиці, його вибраковували. Брали тільки тих, що нагло червоніли. Як ти. Твоя кров готова до протесту, до битки. «Збуї», що служили до тебе, умлівали до тижня. А ти, бачу, стерпівся, призвичаївся…»

«Якось так. У нас кажуть: сам упав, сам і підніметься».

«Мене не обходить, що там хтось лепече, ‒ дражливо буркнув пан Лойко і підлив мені ще вина. Питво цямкотіло проти вогню золотим шнурком і пахло прив'ялою жимолостю. Так пахне безпричинна печаль юності. І вона теж п'янить. ‒ Пий, ‒ сказав він примирливо. ‒ Це добре вино, хоч і солодкувате. Мальвазія називається, за Дунаєм ці ягоди достигають першими. Я з тих країв. Але тут я з тобою не для того, аби засолоджувати гірчавість цього вечора. Мені конче треба почути від тебе правду: хто сильніший ‒ пес чи чоловік?»

«Чоловік, ‒ сказав я. ‒ Його звати пан Лойко».

Некліпний його взір засклів, як у змії. У блиманні полум'я верхні зіниці сіклися з нижніми.

«Ти хи-и-итрий пес, ‒ протяг він. ‒ Але виповів правду. Мені й сам генерал каже: «Ви ‒ залізний, капітане». Так, я залізний. Мене не м'якшить навіть мальвазія…»

Але вино його таки розібрало. Я поміг капітану підвестися й був подивований, як твердо він збитий, який важкий. Направду залізний. І пахло від нього не вином, а невідомою квіткою. Може, він носив у пазусі засушені дарунки від панночок. Жінки люблять таких чоловіків, твердих, холодних і водночас упадливих до жіноцтва. Вони це відчувають на відстані, як добрі пси чують семиденний слід звіра, бо нюх їх у сорок чотири рази гостріший за наш.

Пан Лойко відхилив мою поміч і тверезо прочеканив: «Затям собі: мене ніхто не дурить. Капітана Лойка можна обдурити лише раз».

«Я це затямлю, пане капітане», ‒ сказав я.

Його чоботи зарипіли в пожухлій конюшині. Вже з темноти долетіло: «Завтра приходь на псарню. Але перед тим добре помийся, я передам мило».

Так і було, мені принесли дьогтьове мило й чисту вдяганку. Тепер я був схожий на інших псарів і стояв з ними в гуртику, слухаючи напучування пана Лойка. Палений веселим чортом крутився біля моїх ніг. Коли челядь розійшлася, капітан покликав мене до лавиці під липою, що сіяла на дворище свої медові прицвітники. Він сказав: «Я не хочу, щоб ти показив мені моїх псів. Не знаю чому, але вони не приймають тебе за «збуя». Моя метода ‒ вернути в собачу шкуру вовчу вдачу, а на тобі це зламалося. Пси вчули в тобі свого. Коло них ти прислужишся мені більше. Тепер гнати будеш ти, а не тебе. Так інколи стається. Коли караван повертається, хромий віслюк виявляється першим».

«А хто буде «збуєм»?» ‒ запитав я.

«Цим не журися. їх тут повно, ‒ пан Лойко кивнув у бік замку. ‒ Наприпочатку ти мусиш добре зазнайомитися з псами, пізнати їх повадки. Щось у них схоже, щось різне. Пси розумні для когось і дурні для себе. Приміром, сука відриває цицьку від буцматого щеняти і дає її найслабшому. Йому вона потім і кістку підсуває, відібравши від їстучих дитинят… Дорослий пес, коли піднімає ногу на кожен стовпець, гадає, що значить свою округу, віднаджує чужинців. А прийде другий пес, принюхається і дізнається про нього все ‒ стать, вік, вдачу і час, коли значено… Вовки так не чинять, вовки обачніші й хитріші».