Мирослав Дочинець - Криничар

«Яких рабів?» ‒ обмер хлопець.

«Яких? Малих німих рабів, що служать нам ревно й справно і нігда не злукавлять, не прозрадять, як слуги-челядники, котрі зизим оком прицінюють твої статки, а руками трощать твій реманент. Я кажу про гроші, котрі всьому голова. Просвітники, попи й пропийдухи будуть тобі казати, що гроші не головне. Так, не головне, бо вони стоять попереду головного. Казатимуть, що за гроші не купиш здоров'я. По правді, не купиш, але без грошей скоріше його втратиш, ніж із ними. Не в грошах щастя, ‒ толоче жеброта. Може, й не в грошах, але з ними маєш більше волі і спокою. А хіба це не щастя?!»

«Тоді і я щасливий, бо без гроша, маю спокій і волю йти на всі чотири вітри», ‒ всміхнувся хлопець. Його звали Цало. Повного імені ніхто не знав, так його кликав батько.

«Так, Цале, можна вандрувати на всі чотири боки, і ти повсюдно будеш дома*. І кожен вітер, що дутиме в твої плечі, буде попутним. Але так буде лише тоді, коли ти матимеш гроші».

«Я вам, пане, вірю. А колись, може, й на собі звірю. Коли теж матиму гроші».

«Ти їх матимеш. І матимеш много, якщо примусиш їх служити собі. Бо той, хто служить комусь за гроші і хто служить грошам, ніколи не має їх доста».

«А скільки чоловіку доста?» ‒ запитав Цало.

«Є міра в розумного чоловіка, але немає міри в грошей. Якщо ти відкриєш для них греблю, гроші, як вода, заповнять усю просторінь і потечуть з твоїх рук далі. Так, що ти вже й не встигатимеш за ними. Але то нічого, наситивши тебе й твоїх зродників, вони служитимуть іншим, світові. Бо така правда: зі світу до тебе гроші приходять і в світ вертаються. Як і ми, тілесні: із землі ‒ в землю. І ти не смієш порушити цього закону, не смієш перегатити золотий потік. А ще ‒ мусиш бути пильніш і стійким, аби не втопитися в ньому».

«Хе, втопитися в золоті! Смішно».

«Це не смішно. Це велика потуга й покута. Лише кожен десятий знає, як заробити гроші. Кожен сотий ‒ що з ними робити. І, либонь, один лише на тисячу прихитряється, аби гроші робили гроші».

«Як це?!» ‒ вихопилося в хлопця.

«Чи не хочеш ти стати отим тисячним?» ‒ курилися крізь зуби разом з люльковим димом голоднякові слова.

«Та де, ‒ опав очима Цало. ‒ Чудно таке чути».

«Чудно тим, хто казками годується. А тим, хто діло звершує, ‒ це простий триб. Та якщо не віриш ‒ і не треба. А повіриш ‒ сам скусиш».

«Як? Коли?»

«А хоч нараз. Гроші тобі дам, десять ринських дам на тривку виплату. Щотримісяці плататимеш мені ринський за позику. Що з грошима робитимеш?»

«Приховаю надійно, не дам себе здурити більше нікому. А за зиму зароблю і виплачу вам рези».

«От і дурний».

«Чому, пане?»

«Якщо ти покладеш десять чужих яєць у кошар, то через три місяці десять і виймеш. Може, котрісь уже будуть протухлі. А яйце свіже від даси за те, що бережеш свої тухлі, та ще й не свої, а допоки чужі. Наробляєшся на чуже добро, а сам його не споживаєш… Це мені нагадує пригоду двох кумів, що вертали з торговиці. Ідуть, а на дорозі свіжий коров'ячий бабух. Хитріший каже: «Куме, а ви з'їли б цю балегу?» ‒ «А де, ні за які гроші!» ‒ «А якщо я дам вам ринського?» ‒ «А за ринського, може б, і з'їв», ‒ злакомився той на легкі гроші. ‒ «То їжте, куме!» ‒ витягає хитрун вторговану монету. Бідака присів, лизнув, примкнув очі, їсть, придержує груди, аби не вернути. Другий хихоче, тішиться, дає знехотя плату. Ідуть далі. Першому гірко, що дав себе на сміх. Другого гризе жаль пустої втрати. Глип ‒ на путнику ще одна тепленька палачінта. Нагощений каже: «А ви, куме, чи з'їли б цю балегу за ринського?» ‒ «А чому б не з'їв, ви ж не вмерли». ‒ І притьмом взявся глитати коров'як, радий, що гроші вертаються. Далі йдуть примовклі, занурені в свої гадки. Лише раз котрийсь із них вицірився згіркло й каже: «А чи не видиться вам, солодкий куме, що ми з вами наїлися гівна задурно?!» До чого ця примовка? А до того, що коли ти не коминар, то не масти гузицю чадом. Бо буде то і собі на згубу, і людям на сміх… Ачей ти не хочеш із грошима, боячись їх втратити, повестися так, як ті двоє кумів?»

«Не хочу, але як маю робити?»

«Дай мені в позику дев'ять ринських на добрі рези ‒ по одному ринському щомісячно. Тобі пощастило, мені доконче потрібні гроші на новий млин».

«То беріть усі десять ринських».

«Не смію просити десять, бо ти не даси».

«Легко дам, пане, вам я вірю».

«А я тобі ні, йолопе, якщо ти віддаєш від себе останнє, ‒ Голодняк дуркнув люлькою об ляду. ‒ Відкрий же свій черепок, най наллю в нього лою. Якщо ти кожного ранку покладеш у кошар десять яєць, а щовечора вийматимеш лише дев'ять, то що буде з часом?»