Мирослав Дочинець - Криничар

Я втратив назавжди Дору. Мулла Шібаб, ще коли вона була дівчам, пообіцяв її своєму небожу. («Якби ти схилився до ісламу, я б ще подумав», ‒ хитрувато мружився до мене, розчісував п'ятірнею бороду. ‒ «Я поламав свою долю, але віру ламати не буду», ‒ відповів я.) Дора від далася за турчина і прийняла магометанство.

Міг би я розлого розказати й про подальші свої мандри. Дурний, хто сидить дома, кажуть єгиптяни. Це я почув від купця, з яким близько зійшовся. Як з цим не згодитися, та ще й не маючи сталого дому? Термін моєї оренди під Ефесом добігав кінця, а втрата Дори остаточно схилила мене пуститися берега за новизною. Ми обдумуємо дорогу, а Господь направляє кроки. «Камінці, які ти довбаєш тут, ‒ дитячі бавки порівняно з копалинами Єгипту, ‒ під'юджував мене знакомитий купець. ‒ Там ще в давнину з них вершили рукотворні гори». ‒ «Для чого? Невже природних гір мало?» ‒ «Хто його знає. Може, їх царі-фараони з Богом змагалися…»

І пристав я до каравану, що провадив у Єгипет лемеші й казани. В подорожній скринці мав листа від мулли Шібаба до його двоюрідного брата, що закоренився там ще з молодості.

Ніл мене не вразив ‒ широка брудна ріка, що несла сміття і трупи животин. Я б не зважився напитися з неї, як із нашої Латориці. Гранчасті гірки, що здіймалися кам'яними ступнями серед пустельного безлюддя, ‒ вразили мене хіба що марнотою праці, а точніше ‒ людським марнославством. Затія безумних муравлів, що замислили звести мертві мурашники до неба. На ребрах декотрих із них видів я вибитих у камені людей, дуже схожих на чубатих козаків. Подекуди вони були в «гуцульських шапках». І орнаменти ‒ чисто з наших вишивок. Був я і в головному їх храмі Хет-ка-Пта (а може, Хатка Птаха?), в якому красувався виліплений бузьок і тризубові вила. Теж козацька позначка…

Як не повірити Симковим розповідям, що в цих землях загубилися й наші сліди? Бо ж які ймення мали їх давні правителі-фараони ‒ Киян, Шишак, Любарн, Гузій, Мина, Гор, Туцалій, Телепін, Укрмир. А заснував цю державу цар Менес, що був купцем. «Мена» ‒ так називали мінял, торговців давні слов'яни. Ось звідки подзвін! Виходило, що я прийшов сюди за своїм хвостом.

До слова, тутешні купці теж прийняли мене приязно. Жива торгівля стирає границі, віри й мови. Шібабів родак Фікрет, що й сам підторговував рисом (біла пшениця, про яку я вперше почув від Ліня), оселив мене в своєму домі, призвичаював до тутешніх звичаїв. Чужина робить людей люб'язними. Ми з ним були тут чужинцями, хоч і різними. Та мова грошей поріднила нас. Єдина мова, яку впізнають усі.

«Ти покажи їм отвір, а вони вчинять ворота, ‒ повчав мене осілий турчин Фікрет. ‒ Рук тут вистачає. І шапок теж, а от голів мало».

Він звів мене з посідачами дикого Синаю, які кочували з худобою бідними межигір'ями в пошуках води й нужденного бур'янцю. Вони нагодували мене плескатим прісним хлібом, сиром і м'ясом, дали дві верблюжі кошми ‒ для лежанки поверх піску і для даху, що кріпився на чотирьох жердинах. То був захисток від сонця, бо дощ останній тут пам'ятали лише беззубі діди. Так я дістав свій дім, перед його порогом хлюпотіло старе, як світ, море. Його берегами з перетертої охри колись ходили пророки й мученики, і через це воно було таким пречистим і таким солоним від сліз віків. Обняли й мене ці води, змиваючи шкаралущу розчарувань і вимиваючи з душі мулький пісок сумнівів.

Увечері низанкою світляків тремтіло за розімлілою затокою Зайордання. Від Єрусалиму з-поза гори Синай, розпеченої за днини, надлітав гарячий низький тиховій, шурхотів піщинками, древніми, як ці застиглі кам'яні пагорби, схожі на переплутані людські тіла. Здавалося, вони оживали й промовляли до мене знайомими голосами…

Симковим: «Бог думає, синашу, про тебе, але не замість тебе. Якими б не були твої труди і прагнення в галасливому безладі життя, живи у мирі з Ним, а отже ‒ із собою».

Гречиновим: «Хайрадість приходить до тебе щоранку і залишається на весь день».

Жиговим: «Трава вища за наш хист. Бо талант від Бога, слава ‒ від людей. А те, що наше, покриє врешті-решт трава».

Галасовим: «Ніколи не зрівнюй себе з іншими, бо завжди будуть люди твердіші й розумніші за тебе».

Мордковим: «Один гріш ‒ це ніщо. Гріш і роботяща людина ‒ це вже срібний. А гріш, роботяща людина і Бог ‒ це багатство».

Лойковим: «Добрий пастух, якщо схоче, то й цапа здоїть».

Ліневим: «Держи спину і стережи сон».

Шібабовим: «Очі жадібніші за живіт. А язик ‒ хранитель голови».

Дервішовим: «Радо пий свою чашу ‒ зцілення на її дні».