Мирослав Дочинець - Криничар

Тимковим: «Коли стаєш на міст, спробуй палицею ‒ чи міцний».

Соломчиним: «Солоданьку, що'м тобі рада…»

Дориним: «Ти залишишся повіки в мені, як кісточка в сушеному абрикосі…»

І зрозумів я тоді, що ніщо нікуди не никне, що душевні пережиття близьких людей живими згустками наповнюють небесну баню і в час молитовної тиші серця спускаються до нас. Аби скріпити, напоумити, надихнути. Доки ми носимо в собі їх образи, вони в помічній спілці з нами. Простір і час тут ні до чого. Бо це інший закон ‒ закон Вічності.

Я шукав для тутешняків воду. Якщо досі навчився чути її під землею, то тут я мав увидіти її через залізний камінь. Я знав, що вода є ‒ мусив щось пити народ Мойсея, блукаючи пустелищами. Якщо порожнеча породила верблюда і ящірку, вона заготувала для них і воду. Ця скупа з вигляду свята земля багато чого ховала від поверхового ока. Мені помагали в роботі вимуштрувана провидливість і числа з Гречинової таблиці. Не минуло й трьох місяців, як я вирив перший колодязь. Затим ‒ другий і третій.

Шейх на білому верблюді війнув білим рукавом: «Тобі відкрилася моя земля ‒ тож вона й твоя». Інші казали: «Ти впав нам із неба». Та була й інша подячність. Якогось полудня я застав біля криниці молоду жінку, що дуже побивалася за чимось. Її писані чорні очі повнилися розпачем. А крізь синювату засмагу вилиць пробивався рум'янець сором'язливості. «Що сталося?» ‒ запитав я. ‒ «Я набирала в бурдюк воду і впустила срібний обруч», ‒ потирала знічено зап'ястя. Що було робити: я роздягнувся (вона затулила очі руками), обв'язав себе мотузом і поліз у колодязь. Обнишкав дно, та нічого там не знайшов. Хоча ні, саме там мені відкрилося те, чого я не запримітив, коли довбав сухий створ. Сонячний пук переломлювався крізь товщу води, засвічуючи зеленавими вогниками сколи промитого пласта. Це був камінь, за яким я сюди прийшов.

Коли я вибрався нагору, ні жінки, ні мого одягу, ні торби з пожитками не було. Та мене це мало засмутило, я був у незрівнянно більшій вигранці. Ще більше радів Фікрет. Тепер він міг залишити свої рисові тюки й віддатися гранению і збуту коштовного каміння.

А я копав далі. Копав і чекав.

Солодкий мій читальнику, чи відома тобі туга за отчим краєм? Якщо ні, то ти вже щасливий. Я розвіював свій сум у безнастанних походах горами й морем, докопувався до водних жил у надії, що нападу десь незабутній смак дитинства. Але вода в тому гарячому супіску була жовтавою й пустою, як слина небіжчика. Бувало, палив цупкі, як дріт, поворозини неопалимої купини ‒ може, запахне солодкаво вербою? Але тут навіть кріп пахнув по-іншому, тут навіть сіль гірчила. Мені снилися сливи, затягнені сивим туманцем, які я в шапці несу Влені, розбризкуючи босими ногами роси.

Я відбивав з морських побережин корали винної барви, обтісував їх, нанизував на кінську волосінь і не знав, якій жінці їх подарувати. Якщо довго щось нагромаджуєш (а тим більше каміння), воно починає давити, обтяжувати.

Якось я почув від погонича-пустельника вислів: «Яким вітром тебе приносить, таким і відносить». Я чекав цього вітру. І дочекався. Біля незнамо якої за рахунком моєї криниці око вихопило з гуртику прочан сакви-бесаги грубого ткання, биті порохом» і палені сонцем. У такому ж черезплічнику носила мене Влена, коли йшла копати панську винницю. У задній торбі нишкнув я, а в передній ‒ ледаяка перекуска на довгу літню днину.

Я торгнув чоловіка за плече. «Ге?» ‒ схарапудився той, відриваючи кухлика від спечених губ. ‒ «Слава Йсусу!» ‒ «Навіки слава на Його святій землиці!» ‒ «Здалеку путь ваша?» ‒ «З окраїнної Русі, що під Карпатами. Якщо чули». ‒ «Чув. Чи добра вода у вашій Тисі і Латориці?» ‒ «Гріх на воду намовляти, але наша добріша за цю, святилася б». ‒ «А сповідник Симеон з мукачівської обителі чи ще топче ряст?» ‒ «Айно, лишень не так твердо, як переже. Ти, пане, де навчений нашої бесіди?» ‒ «Латориця мені її нашептала, коли попід вербами плавав у мащеному глиною кошарчику…»

Зрадів я тим одноземцям несказанно. Нагодував їх вареною бараниною, погостив добрим вином, ще й у бесаги натоптав. А сам спрагло спивав їх розповідки, що оливою живили моє присушене серце.

«Що я годен дати тобі у віддарунок за добро? ‒ звивався, як рута на вогні, дяк Олекса. ‒ Хіба що свій ціпок. У цьому кленовому поплюванці застигли соки нашої землі. Буде тобі на підкріплення родової пам'яті. А схочеш ‒ поведе туди, звідки привів сюди нас. Припровадить домів. Воно так: косиця найліпше цвіте там, де посіяна…»