Мирослав Дочинець - Криничар

Мулла скривив овечі губи в пісній гримасі: «Порожній збан дзвінко гримить. Чи, може, ти вмієш заклинати хмари?»

«Ні, я вмію знаходити воду. Я її знайшов і готовий продати вам».

«Що? Ти гендляр?»

«Мене вчили й цього. Перший секрет гендлю ‒ чесність. Я перед вами чесний. Пропоную вам воду взамін на свою свободу. Власне ‒ задурно. Бо що вартує для вас моя воля? Нічого. Але й для мене, на чужині і в нужді, вона скарб невеликий. Через те я хочу укласти з вами торгову спілку, яка також не вимагає від вас жодних затрат. Я готовий взяти в оренду на десять літ клапоть вашого гірського пасовища, де в цей час навіть дикій козі немає що вщипнути. А ціну дам ‒ як за родючу орну ріллю. До того ж весь дохід, який невдовзі дасть ця ділянка, ми ділитимемо навпіл. Я все залагоджуватиму власними силами і клопотами. Ви й далі будете спокійно правити в мечеті, читати книги і пити свій чай із горової води. Лишень вода ця прийде до вашого афтабе сама. Багато води, скільки треба… Ось мій перший внесок, ‒ я поклав на чайний столик свій щербатий, бувалий у бувальцях срібняк. ‒ За кілька тижнів після письмової угоди заплачу решту оренди за цей рік… Що на це скажете, мудрий Шібабе?»

Мулла сіканув мене звичною сталлю зі звужених очиць. На губах його зміїлася недобра усмішка: «Скажу, що твоя свобода, зухвалий гяуре, справді немає ніякої ціни. Та ще менше вартує мені попросити сина, аби за нахабство він забив тебе палицями. Що тоді будеш робити?»

«Що? Поцілую його руку».

«Чому?»

«Тому, що коли ти не можеш укусити караючу руку, то цілуй її. Так каже один із дервішів, що навідують вас».

«Суворо, але щиро. Буду щирим також. Я поважаю купців, торговцем був і наш милостивий пророк. Але ж ти пропонуєш якесь безглуздя: продавати мені мою ж воду!»

«Нічого іншого, на жаль, я не можу вам продати», ‒ стенув я плечима.

Старий здригнувся. Спочатку затрусилася його роздвоєна борода і волосини на носі, відтак ‒ плечі, руки, коліна і навіть повстяні виступці на кістлявих ногах. Крізь рідкі жовті зуби проривалося уривчасте сичання. Я злякався ‒ що з ним? Мулла сміявся. Сміх тіпав ним до знемоги, до сльозавої мутності в очах. А коли нарешті вгамувався, відсьорбнув з кухлика бурштинового навару і облегшено виповів: «Ти розсмішив мене. Я так не сміявся з молодості. Цей сміх вартує більше, ніж твоя вольна і той клин гористої землі, куди я не піднімався вже з тридцять літ… Добре, якщо ти знайшов Скупе джерело і берешся його відродити, то нехай це буде пожертвою блаженній пам'яті мого діда. Двері світу відчинені перед кожним, і мені не личить зачиняти їх перед тобою. Все'дно проломиш».

Тоді я вперше спробував чай, і з того часу приохотився до цього гіркуватого збадьорливого напою. Так само, як відвик там назавжди від свинини, солонини й горілки, що й вам, мої милі, настійливо раджу. Призвичаївся й поденно класти приколінні поклони нашому Господу (у них це зветься намаз). Завдячуючи цьому заведенню, гадаю, й досі зберіг податливу гнучкість тіла і не мучуся попереком, як мої політники.

Міг би я розказати, як ми довбали на скельних терасах корита; як прокладали до них рівчаки, витоптуючи дно щільною, випаленою сонцем глиною; як я спрямував у них Скупе джерело, що досі тратилося в глибинних тріщинах гори; як задзюрчала ‒ де прокопаними шанцями, а де дощатими лотоками ‒ кришталева вода в долину, наповняючи кам'яні колодці, а з них ‒ у маєток мулли і до сусідніх фільварків, які платили нам за це дзвінкі гроші.

Мій старий господар дотримав слова й, зломивши незгоду сина, підписав мені звільнення, а сам Джемаль згодом став моїм супряжником у ділі. («Джемалю, цей чоловік ‒ курка, яка несе яйця з двома жовтками», ‒ казав йому батько про мене.) Я розраховувався з ними за оренду гірським кришталем, який вирубував на своїй ділянці з-під гранітних плит. Затим я налагодив обробіток каміння, а Джемаль, маючи високі зв'язки, збував їх.

Лампа не горить, а млин крутиться. Я вже не копав криниць, я бив по горах шурфи, відшукуючи нове каміння, ще цінніше. Я вріс у цю землю ногами й руками, зрозумів її скупувату красу, розгадав потаємні надра. Пізнав я й тих людей, і дістав від них ім'я Фарад. Вони прийняли мене, а ще ліпше ‒ мої гроші. Декотрі з них говорили: гроші не головне. І вони не брехали, гроші для них були тим, що йде попереду головного. Бо головне слово для турчина ‒ «бакшиш», себто виторг, зиск. Це другий бік леза ятагана, на якому тримається Туреччина. Зате тут рясно кмітливих, підприємливих людей. їх закони я теж плідно спостигав, і в скорім часі досяг усього, що хотів. Крім одного…