Щоранку з'являвся біля чайного столика мулли повний афтабе. Мою воду засмакували і всі хатні, а коли не було поряд господарів, з глека хлюпала собі й прислуга. Ніхто вже не хотів пити з дворового колодязя. Якогось разу, повернувшись із водою, я побачив на урочному місці гостроносі чув'яки і згорток вузької тканини. «Це для тебе», ‒ почув я за плечима голос. «Дякую, ага Шабібе, але я маю все необхідне». ‒ «Що ти маєш?» ‒ «Маю що їсти, де спати і маю своїх хоронителів. Одного на грудях, іншого ‒ в грудях». ‒ «І ти цим вдовольняєшся?» ‒ «Я вчуся цьому».
Старий вивільнив з рукава халата бліді кисті: «Злий мені водиці». ‒ Зволожив пучками чоло, повіки, щоки, пройшовся клинцюватою борідкою. ‒ «Ти, бачу, швидко нахапався нашої бесіди». ‒ «У мене був навчитель, він казав, що в мене вуха придатні до чужих мов». ‒ «Еге, вуха в тебе, як у пса. За увагу до чужого говорения похваляю, надто до нашого. Ми є великий і правовірний народ. Не розумію, чому ви противитесь бути під нами, чи то пак з нами. Вам би від цього було тільки ліпше. Хіба ні?» ‒ «Так, мосьпане». ‒ «Що так?» ‒ «Так, кажемо ми вам, турчинам. Так, кажемо ми татарам. Так, кажемо ми ляхам. Так, кажемо ми мадярам, румунам і москалям…» ‒ «Кажете їм «так», а самі при цьому стискаєте ефеси шабель?» ‒ «Так, мій добродію». ‒ «Що ж, дякую за щирість, згідливий чужинцю. А тепер скажи-но мені: хто ти єси?» ‒ «Що вам сказати? Я навчався різним ремеслам…» ‒ «Хто має багато професій, той ходить голодний». ‒ «Це про мене, як бачите». ‒ «Добре, годі балаканини! Взуйся, ти оббиваєш босі ноги, як ідеш мені по воду. Я мушу дбати про них. І шапка твоя мені вже намуляла очі. Дора сьогодні навчить тебе, як зав'язувати тюрбан…»
Увечері його молоденька волоока слугиня попросила мене нахилитися і заходилася обв'язувати мою голову сукняною биндою. Її темні коси пахли квітом ласкавця, а груденя вперлося мені в щоку твердою оливкою. Позабута Дрож тіпнула моє наструнчене тіло, і я зрозумів, що одужав цілком. «Отак зав'язують тюрбан, ‒ напіврозтулила вона стулки губ, волого блиснувши перловими зубами. ‒ Якщо забудеш як, поклич мене знову». ‒ «Вже забув», ‒ сказав я, занурюючи в глибокі пролизні її очей свій збентежений погляд.
Звали її Дорою. Родом болгарка, а ходом з-під Солуна, звідки двоє святих єдинокровних братів Кирило і Методій. Коли ще на пагорбах Кийова люд молився своїм поганським бовванам, ці апостоли пішо принесли в наше Підкарпаття слово Євангелія. І товмачили його нашою ж бесідою. Мені про це оповідав Божий Симко. Дорину матір турки забрали в ясир, тут вона понесла від Шібабового родака. Народилася дівчинка, що перебрала від матері християнство, так і вбиралася. При муллі ходила вільною слугинею і ученицею.
Звідтоді, за водою йдучи, я зривав пахучі віхтики вереску, тмину й дикого маку. І клав їх нишком на її підвіконня. Занаджувався під виноградні шатра сонячний ранок і злизував ті квітки. Одного афтабе води вже не вистачало для пиття. Мене відривали на годину від роботи серед дня, щоб я вдруге піднявся до Скупого джерела. Лише я знав, що воно не скупе. І що воно навіть не джерело, а ‒ підземний ручай. Він мені відкрився й довірливо повів за собою, співаючи на глибині ліктя свою скрадливу пісню. І привів до чогось дорожчого, ніж вода. Горбата уголовина всуціль заросла цупким жовтим дроком, і ніхто ніколи не здогадався б, що залягає під рудими ніздрюватими брилами. Приголомшений відкриттям, я лише прошептав: «Таки направду ліпший виноград дістається шакалу». Так тут говорять.
«Ти робиш жіночу роботу ‒ носиш воду у жбані, ‒ зачепила мене якось Дора. ‒ Тобі це до дяки?» ‒ «Так, бо це незвичайна вода». ‒ «Вода по правді смачна, але чим незвичайна?» ‒ «Вона кришталева.» ‒ «Хм, ти віршар?» ‒ «Ні, я криничар. І знаю, що кажу».
Того вечора я поклав на її підвіконня блюдце черепашого панцира з водою, а в ній ‒ ребристий гірський кришталь завбільшки з качине яйце. Навпроти місяця в глибині каменя засвічувалося коливо срібного світла. Вранці, пораючись біля колодязя, я відчув гарячість її ліктя. «Я куштувала твою кришталеву воду. Вона не тільки смачна, а й коштовна. Хотіла б від дячити за дарунок». ‒ «Доро, це дарунок криниці. Як ти їй віддячиш?» ‒ «Не знаю. Може, віднесеш їй це? ‒ на рожевій долонці її тьмаво полискувала срібна монета, мій бідолашний талер. ‒ Я знайшла його, коли спалювала твій скривавлений одяг». ‒ На сріблі була щербина від списового вістря і затин від палаша. Бідолашний срібняк, він двічі мене врятував!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу