Мирослав Дочинець - Криничар

Дервіші полюбляють сюди стукати, бо тут живе поважний мулла Шібаб. Хоча серб Гойко, мій подільник, і бурчить, що в мулли хліб ‒ як у мурашки око.

Наш старий газда дервішів охоче наділяє. Не те, що нас. Але мені він до дяки. І тим, що нікому не лізе в зуби, як інші, з командами, і тим, що вечори збавляє за товстими книгами, і сам щось мережить дрібними вузликами. Ще більше я привернувся до нього після того, як Назмі вчергове гупнув мене культею в груди, а старий лінькувато запитав його: «Чому ти вдарив його двічі?» ‒ «А що, хіба треба було вдарити тричі, поважний Шібабе?» ‒ «Ні, породистій худобі досить одного удару». ‒ «Чим породистий цей гяур?» ‒ «А ти заглянь йому в очі ‒ вони не просять. Це очі чоловіка, який дає». ‒ «Овва, ба що годен дати цей шолудивий пес?» ‒ «Кожен може щось дати. Навіть ти, нерозумний Назмі. Хоча й не здогадуєшся про це».

Щоранку я відносив йому свіжу воду з першої цебрини. Він заливав окропом терпкі зелені листки і пив золотистої барви водицю. Чай називається. Якось за тим чаєм ага Шібаб обізвався до мене: «Доки ти будеш носити цю облізлу шапку?»

«Довго, я ж на голові не ходжу».

Він уперше зміряв мене зацікавленим поглядом: «Вона ж геть дірява».

«Нічого, зате вдень вітерець освіжає голову, а вночі через дірки видко зорі в небі».

«Може, й видко, та небо дірками не привернеш. Небо саме ошатне, то й нас такими хоче видіти».

«Даруйте, превелебний Шібабе, але в мене жодної своєї речі, крім шапки, немає».

«Хіба? Я бачив, коли привезли тебе понівеченого, ще й мальовидло якесь на шворці».

«Це не річ. Це помічний образок, якого намалював мій учитель».

«Це ваш Муса… чи Іса?»

«Ні, святий Панкратій, що скріплює духом у митарствах».

«Хе, ти гадаєш, що розмальована дощечка може людині помогти?»

«Я не гадаю, я знаю, відчуваю».

«Що ж, на недоумка ти не схожий. Справді, не можна не згодитися зі словами вашого пророка: по вірі своїй матимете. За віру хвалю, але як шанувати пусте мальовидло ‒ не розумію».

«Ласкавий пане, хіба ви не припускаєте, що Творець може допомогти й людині в творінні її скусних рук? Підтримати її в красній роботі».

«Що верзеш?! Намальоване смертним є мертве, він ніколи не вдихне в це живу душу. То нащо тоді рукоблудити, творячи мертві подоби?! Іди й роби своє, а Аллаху залиш робити своє. Він не потребує помічників на землі».

«Ще й як потребує», ‒ сказав я, але подумки.

Тоді я розмірковував над його словами. І напливала з тамтої далечини наша розмова з Божим Симком у печерному сховку. Я запитав його про Жигу: «Чи довершив він уже свого Ісуса?» ‒ «Ні, ‒ з нехіттю відповів чернець. ‒ Гадаю, що нігда й не довершить. Рут в нього надто мудра, аби зупинилася в цій роботі…» А по часі прийшов і до мене здогад: немає кінцевої мети, зате є безнастанна дорога до неї.

Кожні два тижні приїздив молодий господар, високий вродливець із розсіченою на підкову бровою і з густою порістю на грудях і руках. Це він мене тоді заполонив під Біп городом.

Після того як вони ситно пообідали з батьком коло мангала, син приймав справоздання. Нас шикували під стіною, а Назмі перераховував, що ким зроблено за цей час. Пан обводив нас очима, в яких відсвічувала синява сталі. Коли доходила черга до мене, він, дихаючи пеклом, хрипло цідив крізь зуби: «Не давати продиху собаці». ‒ «Я так і чиню, Джемаль-ефенді, ‒ сокотав Назмі. ‒ Але віл стомлюється». ‒ «Нехай. Коли віл упаде, цього впряжеш у ярмо», ‒ сталь в його очах кришилася на гострі друзки, а рубець поверху білів півмісяцем. Собаки не витримують таких поглядів. Я витримував. Джемаль замахувався на мене шаблею в посріблених піхвах, але не бив, повагом опускав руку, а з нею і повіки очей. І щось шептав.

Якось це вздрів старий мулла зі своєї альтанки і смішкувато гукнув: «Не гоже, синку, гасити вогонь вогнем». ‒ «Я знаю, але вогонь знайде собі місце. Цей гяур має силу». ‒ «Осел теж має силу, і що з того?» ‒ мулла кивнув слугині, і та піднесла синові карафку вина з медом і мелісою. Я вгадав це ніздрями. Я розумів їх обох. Я знав, що таке рани. Навіть задавнені.

А тим часом до нас м'якими крочками наблизився сам мулла: «Дозволь, Джемалю, й мені промовити кількоро слів». ‒ «Кажи, ата. А ви маєте за честь послухати чоловіка святої душі. Все, що він скаже, закон не тільки для вас, а й для мене». ‒ Син поклонився. І ми також.

«Люди добрі, ‒ вкрадливо почав старий. ‒ Аллах привів вас на цей двір. І ми, і ви маємо бути Йому за це вдячні. Його ж волею ви ‒ бранці, але не раби. Хочу, аби ви це пам'ятали. Ні багатий над бідним, ні освічений над темним у плоті не вивищується. Всі ми єсьмо членами одної глави.