Анатолій Дністровий - Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Я знову набираю номер студентки. Безнадійні і рівномірні гудки. Моя уява одразу малює тривалу романтичну пригоду. Тиняюся квартирою, мугикаю пісеньку, довго розглядаю обличчя в коридорному дзеркалі. Так, мабуть, починається клініка. Раптом мені здається, що не варто йти на дурниці, які мені підготували лукаві обставини.

Який же я «падре» після таких думок? Падре не спокушається.

Можливо через те, що тебе більше нема на цьому світі, я розповідаю тобі про все, що діється зі мною. Я можу повністю розкритися й говорити на такі теми, яких інші соромляться: моя нудьга безалаберний побут мої міркування про прочитані думки великі імена видатні ідеї глобальний поступ мій онанізм і моя зневага до жінок моя безпорадність і мої чисті ілюзії мої хирляві страждання та фізіологічні потреби мої потаємні фантазування та аґресія моя вічна скорбота за людством і симпатія до ненароджених… Ти єдина людина, яка мене розумітиме й мовчки вислуховуватиме нудний монолог. Насправді людям потрібно небагато — щоб поруч був той, хто може вислухати. Страждання не є такими нестерпними, а горе всесильним, якщо поруч завжди є слухач.

Ти — мій завжди уважний і вдячний слухач.

Серед ночі, коли моє безсоння змушене пити очима відблиски електричного світла проспекту за вікном, я чую незрозумілий шурхіт, що лине з коридору. Лінь підводитися, пхати ступні в тапочки і дізнаватися, що коїться. Я слухаю незнайомі, непрохані звуки і розумію: повернувся пацюк. Звуки стають різкішими і методичними, ніби він гризе дерево. Що він може гризти? Напевно одну з дошок чи щіток під ванною, або дерев’яний плінтус на кухні. Раптом я усвідомлюю, що в темряві мені страшно йти на пошуки непроханого гостя.

Непорушно, безвольно лежу і розумію, що пацюк став реальним господарем половини моєї квартири. Я згадую новелу Кортасара, як незрозумілі звуки у будинку прогнали з нього господарів. Потім звуки зникають, а я все ніяк не можу заснути.

Знову телефоную. Беруть слухавку — легкий сміх. Ілона запрошує до себе. Вона час від часу ніби віддаляється від слухавки, здається, перешіптується з невідомою людиною, голосу якої не можу визначити. Я сказав, що прийду обов’язково. Вона знову засміялась, кілька секунд шепотіла, певно до своєї подруги, а на завершення сказала мені «цьом». Я приймаю ванну, голюся, шурую щіткою зуби. Вечором вибігаю.

Будинок Ілони має бути недалеко — за один або два квартали від мого. Не знаю, як себе слід поводити в таких пікантних ситуаціях, почуваюся трохи невпевнено. Проте, внутрішньо відчуваю нестерпне бажання авантюри. Як не як, подібний випадок відбудеться вперше, може, таким чином вдасться подолати однотипність та нудьгу, котрі мене переслідують уже більше року. З порожніми руками йти в гості несерйозно. Врятував коньяк, який мені дали студенти коледжу. Квартиру Ілони знайшов швидко, вона проживає неподалік від вулиці Стельмаха. Відчинила двері не Ілона, а її подруга, яка любить сидіти на лекціях поруч із нею. Побачивши мене, вона з притиском пирснула і запросила до кімнати. Ілона поралася на кухні.

— Ви уже? — з’являється Ілона.

— Ага, я уже.

Вона каже подрузі, аби зайнялася мною, а сама знову біжить на кухню. Мене посадили в м’яке крісло поруч із увімкнутим абажуром, легке світло надає тьмяному приміщенню загадковості та інтимності. На журнальному столикові пляшка вина, невеличка таця з фруктами, попільничка, відкрита пачка «жетан», в якій лише одна цигарка. Приходить Ілона, перепрошує, що не встигла переодягнутися з домашнього халату, кладе на стіл тарілку з бутербродами. Я запитую подругу Ілони, як її звати, вона знову сміється (чого їй так весело?) і називається Даною. Дана — гарне ім’я. Щоб подолати незручну мовчанку, я ставлю на стіл пляшку коньяку і розглядаю етикетку вина. Кримське — гарне пійло. Дурна ситуація. Я ще ніколи в таких ситуаціях не бував. Дана сідає в інше крісло, а Ілона безцеремонно на бильце мого, злегка навалившись на мене тілом. Я відкорковую вино, спершу в мене виходить незґрабно, але потім корок легко піддається.

Дана звертається до мене по-батькові.

— Можна просто — Паша.

— Я поставлю легку музику.

Втрьох ми говоримо про всілякі дурниці. Після вина, п’ємо коньяк, який виявляється підробленим, але на це ніхто не зважає. Перша чарка, друга, третя. Я відчуваю, як важчає голова і неприємно болить у потилиці. Дана каже, що сходить у кіоск за цигарками, Ілона киває. Розстебнувши ґудзики на блузці, дівчина перебирається до мене на коліна. Я запускаю під чашечку бюстгальтера руку, звільняю груди й злегка покусую їй соски. Від її тіла пахне душем, але й трішки кухнею і стравами. Вона каже, що не зараз, може повернутися Дана, потім, коли будемо самі. Я не відпускаю її, заводжуся ще дужче, яка в дупі Дана, вона ж знала, навіщо мене запрошувала. Ілона підводиться з моїх колін, каже, що з духовки має достати перепілки. Біжить на кухню, вовтузиться там хвилин п’ять, грюкаючи посудом. Врешті заходить із великою тарілкою печених перепілок. Їхні маленькі рожево-коричневі тільця виглядають апетитно. Весела Дана повертається з новою пачкою «жетану» і дивно зиркає на мене, в її змовницькому погляді я помічаю лукавий блиск, ніби вона знає про мене таке, чого не знають інші. Ілона знову демонстративно всідається мені на коліна, але побачивши, як я тягнуся за перепілкою, підводиться і переміщається на диван. Перепілки дуже смачні, я обглоджую крильця, найдрібніші кісточки. Дана тримає келих із коньяком і несподівано запитує, як у нас справи.