Анатолій Дністровий - Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Господи, я, мабуть, усе неправильно розумію. Хто я такий, щоб думати на такі теми і визначати, кому треба жити, а кому ні?

Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати — все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.

Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…

Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. — Прим. верстальника .) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.

Завтра знову лекції. Нудьга.

— Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? — запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.

— Я себе там не бачу.

— Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.

— А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.

— Наприклад?

Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара — живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся — то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.

— А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.

Чому я збрехав йому, що мені кортить залишатися на своїй роботі? Мабуть, я надаю шарму своєму жалюгідному становищу.

На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально — неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.

Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому — не так, як у минулі дні.