Анатолій Дністровий - Дрозофіла над томом Канта [Роман]

— Як? — запитала одна дівчат. — А ви? — не вгамовувалася вона.

— Я? Я — це зовсім інше. Я — просто вчитель.

— Але ж ви знаєте їхні… як там… думки, ідеї? — сказав той, хто бігав по коридорах голим.

— Ти знаєш, як народжуються діти? — подивився на нього. Він засміявся. — Але ж ти їх не народжуєш?

Ми весело розмовляли, жартували, вони розпитували про того пацана, який сидів у бочці, пили, знову пили, один з юнаків бігав за горілкою… Потім чомусь всі порозповзалися і я залишився, здається, з Мирославою (кумедне ім’я). А що було потім… не пам’ятаю. Труси мої лежали на підвіконнику, а біля ліжка на підлозі свіжо смерділа калюжа блювотини невідомого походження.

Я облизав сухі губи. Спробував ворухнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фраґмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я згадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило. Навіть якщо в неї самісіньке пекло — не лякало. Байдуже. Я пригадав одного польського поета, який хотів заразитися усіма можливими болячками і полегшено посміхнувся; я не можу дотримуватися того, що казав Зенон Китійський про хтивість. Хоча за це нестиму, мабуть, покарання. Поки я бродив санаторієм, у всіляких підсобках шукаючи підходящу шмату, аби помити в кімнаті підлогу, на мене наїхала «комендатура» — жіночка Валя, котра поселяла. Вона сказала, щоб я, безсоромний педагог, який баламутить студентів, замість того, аби їх чомусь учити, більше не дебоширив у санаторію, не кидав недопалками у вахтера і не блював на сходах, і взагалі, якщо не вмієш пити — не пий. Це, мабуть, Мирося обстругала мені кімнату й ті сходи і про це, мабуть, говоритимуть в адміністрації.

Який жах!

Я гидкий собі, гидкий, гидкий.

Несподівано стукають у двері. Я не маю сили відчинити, лише кволо кажу «ввійдіть». Орест і з ним ще двоє незнайомих студентів, у яких, я так розумію, невдовзі прийматиму екзамен, заносять до кімнати невелику торбу. Чорнявий високий хлопець із прищавим лобом каже, що це від нашого колективу, і простягає мені невеликий заклеєний конверт разом зі списком до десяти чи п’ятнадцяти осіб. Студенти між собою таємниче переглядаються, і це мені не подобається. Вони обмінюються незначними поглядами, ніби розмовляють невідомою мовою і не хочуть, щоб це бачили присутні. Я розгортаю список і читаю невідомі і трохи дурнуваті прізвища. Я й так би їм усім поставив те, що вони прагнуть. А прізвища й справді кумедні: «Ребета», «Щупак», «Корбаня», «Тищенко», «Копаниця»… випадкові люди, яких я побачу вперше у житті і мабуть востаннє. Раптом у дверях з’являється один із тих, хто вчора голим бігав і з ким я пиячив. Він весело посміхається, безцеремонно заходить до кімнати, голосно говорить, міцно тисне у привітанні правицю, одному зі студентів наказує «мотнутися в магазин» і принести все, що треба.

— Володимирович, — звернувся він до мене по-панібратськи, — може по сто? Мирося скоро прийде…

— Ні, ні, цього разу без Миросі.

Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби — це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.

Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.

Це ще не народження. Попри те, що з юності веду усвідомлений спосіб життя, міркуючи й аналізуючи свої вчинки, прочитані книги, загалом багато світоглядних речей, я, все ж таки, все ще не народився. Моє тіло змінюється, так само як і уявлення про навколишній світ, я захоплююся тими чи іншими цікавими речами, але я не перейнятий і неодержимий ними. Ненародження — якщо нічого не цікавить: не цікавить за великим рахунком, наперекір усьому, якщо не знаєш, заради чого жити й дихати. В ненародженому стані, мабуть, найлегше: щодня плисти за течією радості і тривоги, любові і страху, апатії і відчаю, але нічим не перейматися аж до найменших капілярів своєї крові. Від усвідомлення свого ненародження я став нещасним. Мене щодня жахає те, що я не можу народитися новою людиною. Я вже кілька років чекаю цих великих змін, але не відчуваю їхнього наближення. Мій фізичний вік невпинно минає, і ця незворотна, вбога залежність від біології, яка не має нічого спільного з реальним станом речей, ще більше кидає в депресію.

У мене була можливість народитися й бути зовсім іншим, бути щасливішим, якби не той клятий перевал, який усе так швидко обірвав, так брутально припинив ледве народжене майбутнє, з якого залишилися тільки куці спогади, невиразні фраґменти здогадок і фантазування, що також утратили свій сенс. Ніщо не сприймається так боляче, як брутальне втручання випадку в стале, рівномірне протікання життя, коли більш-менш знаєш, що буде увечері, що буде завтра чи в недалекому майбутньому. Чому це трапилося зі мною, увірвалося в моє життя? Чому ця дурна катастрофа на перевалі стосувалася саме тебе? Чому цей сліпий випадок не забрав будь-яку іншу жінку? На землі живуть мільйони жінок, кохають своїх чоловіків, народжують дітей, стають бабцями. Чому невблаганна доля вибирає одних, натомість не звертає увагу на десятки, сотні, тисячі інших, багато з яких, можливо, є менш достойними, ніж жертви жорстоких трагедій?