Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— І скільки ти їй даєш? — спитав Мирон.

— Тут вгадати неможливо, це може статися і за тиждень або два, а то й за місяць. У будь-якому разі відміряно їй жалюгідно мало.

— Вона про це знає? — спитав я.

— Річ у тім, що я дав їй іншу виписку, де про пухлину не було ні слова. Справжній діагноз отримала її мама. Не знаю, яким чином це прочитала Мар’яна… Але прийшла до мене, тицьнула мені під ніс діагноз і змусила все розтлумачити.

— І ви їй сказали, що надії нема?

— Я так не міг сказати. Я пояснив, що бували випадки, коли з такою пухлиною люди жили довгі роки. Але вона відразу ж поставила мене на місце. Перед тим, як прийти до мене, побувала в бібліотеці. Так що… інформацію мала… її лише цікавило, чи не запізно оперувати. Тоді я запропонував їй лягти знову на обстеження. На дев’яносто дев’ять відсотків я був певен, що операція вже нічого не дасть, а все ж хотілося переконатися в цьому остаточно.

— Коли то було? Коли виявлено пухлину? — спитав я.

— То було в лютому.

В лютому я отримав від Мар’яни першого листа. Мені стало зле, я не міг опанувати себе, і, коли Мирон підніс мені чарку коньяку, я перехилив її в одну мить.

— А коли вона лягла до вас?

— У квітні. Вона пролежала тут два тижні, я показав її ще кільком фахівцям, навіть вислав її дані до колєґи в Австрію. Але відповідь всюди звучала одна: запізно. Якби батьки спохопилися раніше і зробили їй операцію ще в дитинстві, вона була б урятована. Але вона походить з нещасливої сім’ї… Батько їх покинув, а мати… мати в неї алкоголічка… її виховувала й утримувала бабця. Недавно бабця померла.

— Вона мені розповідала про батька-професора і матір-лікарку.

— Батько-професор… — він гірко усміхнувся, — батько її був простим муляром. Мати кравчиня… у періоди запоїв не раз лупцювала доньку, тому вона перейшла жити до бабці. Десь там на Майорівці є маленька загрузла в землю хатинка, яку дивом не знесли. У ній Мар’яна і живе. Сама. Бабця померла і залишила їй якісь невеличкі заощадження та жменю різних золотих дрібничок. Так, на око, було того добра доларів на двісті. Мар’яна принесла мені їх, висипала на стіл і запитала, чи цього не вистачить на операцію. Але що я міг їй відповісти? Я міг сказати, що не вистачить усіх скарбів світу, але натомість тільки похитав головою.

— Тобто ви залишили їй надію на те, що операція взагалі можлива, якби роздобути кошти?

— Тоді я просто не міг… не міг із себе видушити, що надій нема жодних… Дивлячись на цю юну чисту вроду… Я відтягував як міг цей присуд… Але врешті змушений був сказати як є. Від неї важко щось затаїти. Вона вмить розрізняє неправду.

— Це страшна смерть?

— У такому віці будь-яка смерть страшна.

— А смерть від пухлини мозку?

— Вона може померти з жахливими болями, а може одного дня просто не прокинутися… Заснути і не прокинутися…

— І це вона теж знає?

— Так.

— Відколи?

— Наприкінці травня я врешті сказав правду.

Саме наприкінці травня ми вперше зустрілися.

— Відтоді в неї з’явився страх перед сном, особливо вночі… — продовжив Ростислав. — Вона інколи цілу ніч не спить, читає, і лише на світанку засинає, коли вже настільки втомлена, що все стає байдужим. Думаю, що задля її спокою цього не слід було казати.

— Що було потім?

— Вона… тільки між нами… попросила в мене отруту.

— Ви дали?

— Я лікар, а не кат.

— У вас не було відчуття, що було б гуманніше позбавити її зайвих мук?

— Я запропонував їй госпіталізуватися, коли… коли їй стане гірше… принаймні знеболюючі засоби я гарантував. Але мені здається, манія самогубства міцно засіла в її голівці. На мою пропозицію госпіталізуватися вона відповіла істерикою. Я ледве її заспокоїв. Удруге вона побувала в мене на минулому тижні. Сказала, що ніколи більше не ляже в лікарню і не буде терпляче чекати смерті. І знаєте… я їй вірю… але я тут безсилий…

— Вона ще має до вас прийти?

— Зараз… — він погортав блокнот, — у мене записано… восьмого серпня… о десятій…

Я брів з відчуттям, мовби мені на голову звалився цілий Львів, я відчував найменший звук, кожен ледь чутний порух повітря, голоси і гуркоти стрясали мною, сплітаючись у дику какофонію, мені хотілося затулити вуха долонями і бігти навмання, аби якнайдалі від цього гамору, вищання трамваїв, смороду бензину, газів, розпеченого асфальту. Всю дорогу додому я думав лише про Мар’яну. Усе те, що мені раніше в її поведінці видавалося божевіллям, незрозумілою примхою, тепер уклалося в цілком зрозумілу схему. Вона вирішила покінчити самогубством не тому, що їй нецікаве життя, а тому, що боялася очікувати свого жахливого кінця, але, маючи поетичну натуру, забагла все театралізувати. Намовити свого ровесника видавалося їй нереальним, зате я, на її погляд, для цього цілком підходив. Зупинившись на моїй кандидатурі, вона затіяла зі мною листування з однією метою: захопити собою, звабити і зневолити почуттями настільки, аби я заради неї став готовим на все. Однак вона полювала не на мене, а на те, що я намагався оберегти і захистити від будь-якого зовнішнього втручання — на письменника в мені, щоб, пришпиливши собі на комірець мою смерть, увійти разом зі мною у вічність. Інакше смерть її була приречена на буденну подію, звичайну і не цікаву, а я скрашував цей перехід, робив його романтичним і вартим легенди, гарантував, що ім’я її залишиться, як залишилися імена всіх інших жінок, що склали компанію відомим самогубцям.