Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

У ті роки кнайп ще було малувато й зазвичай усі вони вечорами забивалися по зав’язку. Ця не відрізнялася від інших, за столиками сиділо щонайменше зо два десятки вірогідних татусів Мар’яни. Я знайшов вільне місце в самому куточку, де пліткувало дві дами у віці від тридцяти п’яти до сорока. У своєму далеко не бідному на пригоди житті я не мав щастя пізнати кобіту старшу тридцяти двох років. Якими жінки бувають у тридцять п’ять або сорок років, я не мав уявлення, але найцікавіше, що й не прагнув це спізнати. Мене такі жінки цікавили винятково у юнацькому віці, але мені, як Бальзакові, не пофортунило, хоча я б із задоволенням пожив під крильцем якої-небудь матрони у ті часи, коли ховався від КГБ у Львові без прописки, а отже, і без роботи. Так якось уже виходило, що доля підсовувала мені самих дівчат від п’ятнадцяти до двадцяти восьми, переважна більшість яких мала від двадцяти до двадцяти чотирьох. Одне, що я затямив добре, це те, що двадцятивосьмирічна дівчина — а мав я їх всього дві — дуже далека від ідеалу покірної кішечки і скидається більше на пантеру. Дівчата, яким перевалило за двадцять п’ять уже носять у собі паросток старої діви, який до двадцяти восьми років розростається на пишний трояндовий кущ із багатьма колючками. Вона вже не діва і ще не стара, але приручити її так само непросто, як і дорослого кота чи жеребця, у ній нуртують настільки могутні сили, які впокорити надто важко, і треба бути неабияким ковбоєм, аби об’їздити такого мустанга. Зайве казати, що я не мав жодного бажання гаяти час на цю непросту процедуру і при першій же нагоді зіскакував на повній швидкості.

Природно, що обидві дами не викликали в моїх джинсах жодних емоцій. Я замовив келих «Ведмежої крові» і замислено цмулив, скануючи столик за столиком та вираховуючи Мар’яниного татуська. Як я вже казав, практично кожен із двох десятків чоловіків мого віку міг бути її батьком, якщо припустити, що він взагалі тут був, а я чомусь мав надто великі сумніви щодо цього. У мене склалося таке враження, що не від батька Мар’яна так раптово шуганулася, а від когось іншого, з ким нізащо не бажала мене знайомити. Хто б то міг бути? Молодих хлопців тут взагалі не було — то не була та кнайпа, куди вчащала молодь. Хто ще міг бути такий, з ким моя зустріч могла зіпсувати Мар’яні настрій? Настільки, що вона воліла пересвідчитися, що я сяду у винниківський автобус і не повернуся назад. Авжеж, вона відчувала, що я можу це зробити. Мої роздуми перебили дами навпроти:

— Вибачте, що ми вас відвертаємо, але в одної з нас сьогодні день народження, і ми б хотіли вас вгостити коньяком.

— А то ви п’єте щось несерйозне, — додала її подруга.

— Мені подобається процес пиття, — сказав я, — тому п’ю вино. І в кого з вас день народження?

— А вгадайте.

— Ви обидві такі святкові, що це важко зробити.

— А ви спробуйте. Але ми вам наллємо коньяку.

— Боронь Боже. Нині я п’ю тільки вино.

— Але ми вас хочемо вгостити. Бармен, пляшку «Ведмежої крові»! — гукнула дама, і за хвилю розкоркована пляшка з’явилася на столі.

І знову я мушу вжити вислів «у ті часи». Авжеж, у ті часи у Львові продавалося чудове болгарське вино «Ведмежа кров». Те, що під цією назвою продається тепер, — жахлива люра. Ми випили й відразу ж зазнайомилися. Дамочок звали Оля і Галя. Обидві були в тілі, з великими бюстами і напацькані так, що келишки їхні червоніли від помади. Я так думаю, що кожного разу, виходячи до кльозету, вони підправляли вуста, розтягуючи їх у дурнуватій посмішці, потім тими вустами плямкали, кінчиком язика проводили по зубах, злизуючи сліди помади, врешті пудрували носи і тільки тоді з’являлися на люди. Не маючи на те настрою, я змушений був із ними спілкуватися, і тут вигулькнула цікава річ. Вони, виявляється, бачили нас із Мар’яною, коли ми зайшли до кнайпи.

— То була ваша донька? — спитала Галя.

Я подумав, що заперечувати нема сенсу.

— Симпатична, — сказала Оля.

— Та що там — красуня, — уточнила Галя. — Вчиться?

— Закінчила десятий клас.

— О, то ви стали молодим батьком. А чому вона вас так швиденько витягла звідси?

— Не знаю. Можливо, когось побачила. Я не цікавився.

— Ви, напевно, живете окремо?

— Так. Ми з її мамою розлучилися.

— Ми так і подумали. — Ну, це ж треба, які провидиці! — Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.

— А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?

— Практично ні.

— Стривай, здається один пан вийшов.