Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Темні води сну розсуваються так повільно і м’яко — течія виносить мене на поверхню вигойдуючи а я хоч і з заплющеними очима але все чудово бачу — бачу арабський танець водоростей і сріблясту сигналізацію рибок і меланхолійне мерехтіння води і хвилясті промені світла що пронизують воду згори донизу і тіні скрадливі і зблиски луски — здається я маленький-маленький у маминій колисці й мені так тепло і затишно мов пташеняті і прокидатися не хочеться а хочеться ще пораювати у цьому літеплі погойдатися на хвильках але якась невмолима сила виштовхує мене із глибин на поверхню витягає брутально за волосся а я ж не хочу не хочу не хочу прокидатися — не хочу на поверхню хочу назад у глибину в тишу туди у сутінь у літепло у заспокійливу гойдливість…

Крізь примружені повіки вгризається зимове сонце, промені боляче свердлять мозок і відкривають засклені шафки пам’яті, витягають шухляди, галасливо витрушують, і тоді він починає пригадувати, що було досі, з якими думками заснув і чому голова його гуде, як бубон… Яким жахливим є це прокидання… мов пірнання в крижану воду. Назад, назад у літепло сну, в тепле марево, у світ без болю і смутку, в луги, повні квітів… Але очі вже не в змозі заплющитися, мозок зафіксував перехід зі сну в яву, і відступати нікуди, сон лущиться, мов тиньк на старій будівлі, оголюючи світ надовкола, — очі ковзають кімнатою, ущерть заставленою книжковими полицями, опускаються нижче, туди, де острови паперів, часописів, книг, порожніх пляшок, очі мандрують, грузнучи у густім ворсі килима, до дверей, за якими причаїлася мертва тиша, якийсь час вуха намагаються все ж таки виловити бодай натяк на звук, бреньк, дзеньк, але тиша мертва — мертвіш не буває… Разом із усвідомленням прокиду зі сну з’являється інше — болюче і неприємне, сповнене розпачу і розгублення, усвідомлення повної руїни… Всі фортеці враз осипалися, і вежі полягли в румовищах, розбиті війська впали на коліна і схилили знамена, все, що його досі оточувало, все, за чим він перебував у затишку і в безпеці, в одну мить пропало.

Серед ночі й сну пролунав дзвінок, він увірвався в мозок, мов стрімкий потяг, гуркочучи і блискаючи вогнями; здавалося, ще мить — і голова лусне, розколеться на дві половини. Що таке? Хто? Серед ночі! Він зривається з ліжка, шпортається на книгах, розкиданих по підлозі, слизькає на стосах рукописів, ледве не падає, але встигає схопитися за стіл, врешті наосліп тремтячою рукою намацує слухавку і, перш ніж притулити до вуха, у якому ще продовжує хлюпотіти тепле море сну, ще не все достатньо чітко розмежоване на марево й дійсність, гукає: «Ало!» — так голосно, мовби його мали почути аж на вулиці.

Ранкове пригадування телефонної розмови схоже на відчитування палімпсесту. Чи справді все це було? Чи не наснилося? Але погляд падає на стіл — там дві пляшки шампана, і обидві порожні. Вони були випиті уночі. Саме після телефонної розмови. І це реальність, у якій засумніватися неможливо. Пам’ять зберегла якісь уривки розмови, все решта порвано, пошматовано, втоплено у вині.

Дзвінок був із Америки. Вона запропонувала розлучитися. І ще сказала: «Так буде краще». Кому краще? Він не встиг перепитати: був настільки ошелешений, що не міг видушити з себе жодної закінченої фрази. Зрештою, це й не дивно, адже він спав і його розбудив цей дзвінок. Дзвінок серед ночі має свої особливості. Він завше змушує здригатися, змушує серце битися частіше, напоює тривогою. Той, хто дзвонить, перебуває у кращому стані, бо перед тим, як зателефонувати, якийсь час обдумує, що має казати, він знає, чого хоче, а той, хто бере слухавку, абсолютно неготовий до розмови. Яка може бути розмова, коли дзвонять із Америки і, економлячи гроші, лепечуть похапцем, захльобуючись словами, ковтаючи окремі склади, без жодної паузи, яка б дозволила що-небудь второпати — сонний мозок не встигає усе це перетравити, усвідомити, відбити…

«…Так буде краще».

Ці слова вп’ялися в мозок і вже не зітруться ніколи, усі інші — зів’януть, осиплються, а ці залишаться і будуть роками й роками пробиватися, вистрілювати стеблами пирію і ранити.