Юрій Винничук: Весняні ігри в осінніх садах

Авжеж, з істеричками, які люблять випити і закурити, значно легше розходитись. Вивести їх із рівноваги — раз плюнути. Досить відмовитися зробити щось таке, що ти досі виконував без зайвих слів, і до того ж назвати причину відмови таку ліву, щоб це аж різало вуха. Ну, наприклад, якщо ти їй постійно готував каву, а одного разу на її прохання буркнув: «Сама собі приготуй — я зайнятий», то будь певен, що тієї ж таки миті тобі слід різко нахилитися, інакше горнятко розтрощиться простісінько на твоєму чолі. Така сама реакція чекає і після негативної відповіді на запитання: «Ти мене проведеш?» Тоді летить у кращому випадку в голову капець, а в гіршому — мешт.

Не знаю, як інші, але коли я вислуховую від коханої безпідставні звинувачення, то відчуваю образу, смуток і розпач, а ще — абсолютну безпорадність, оскільки не годен відповісти таким самим вражаючим фонтаном слів. Слова сиплються так, мовби шпурляли їх мені в обличчя не по одному, а цілими жменями, вони обпікають мене і засліплюють, забивають вуста і перекривають повітря, і якщо в першу хвилину в мене ще проявляються якісь несміливі спроби захиститися, сховатися за якісь свої слова, може, і не такі гострі й болючі, то вже в наступну — я несподівано для себе починаю відчувати на душі легкий осад відповідальності, а за мить я вже просто не можу доводити, що ні в чому не винен, мені починає здаватися, що ці звинувачення цілком справедливі й мене ображають не даремно, а таки заслужено. І ось я вже розрізняю у тих словах нотку поблажливості — авжеж, мені залишають маленьку кватирку відчиненою, зовсім маленьку, але я можу скористатися цією великодушністю і влетіти в неї, склавши руки смиренно на грудях і проказуючи: «Пробач! Пробач!» Однак я цього ніколи не робив, оскільки все йшло за планом. І тільки цей нічний дзвінок не був за планом. Він ошелешив мене своєю раптовістю.

А все ж почалося зовсім невинно і зовсім не з того, що мені довелося почути, яка я свиня. Спочатку моя дружина зібралася до Америки на якесь ліве запрошення влаштовувати таку ж ліву виставку своїх картин. Попрощалися ми з палкими обіймами і ледь не зі сльозами на очах, вона не приховувала, що збирається там затриматися, знайти роботу і переконувала мене, щоб я їхав за нею, оскільки у мене було запрошення до Канади. Я сприймав це несерйозно: жити в Америці мене б змусило хіба повернення совєтської влади в Україні.

Останній живий спогад про неї — повітряний поцілунок. Але після цього настала якась дивна ситуація: вона пропала, і я півроку не мав від неї жодної вістки. Окрім однієї — ліве запрошення виявилося настільки лівим, що її ніхто не зустрів, ледве відшукала якогось знайомого художника і поселилася в його майстерні, де спала просто на столі. Цю невтішну новину передала мені одна пані, яка саме повернулася з Америки, її батьки, звичайно, отримували від неї листи, але мені казали, що не мають жодної вістки. І лише тепер вона зателефонувала мені й сповістила, що мусимо розлучитися. І тут, власне, я почув про себе те, про що ніколи не здогадувався: я зеленого поняття не мав, що я бабій, що волочуся за кожною спідницею, що переспав з усіма її колєжанками і хтозна, чи не грав також її маму, але ось нарешті я можу влаштувати собі ідилію з… Тут вона перерахувала з півдесятка колєжанок, котрих я не тільки грав, але й мріяв пошлюбити. Водоспад безглуздя вилився на мою голову так несподівано, що я не знайшов жодного аргументу, аби його зруйнувати, я захлинувся нісенітницями, як захлинається риба повітрям, а що на фонтан її звинувачень я спромігся тільки щось невиразне булькати, то й вона не намагалася мене вислухати, а торохтіла й торохтіла, мов автомат, викидаючи з себе сто слів за секунду. Тому й не дивно, що пізніше я не зміг пригадати і десятої частини з того, що влетіло у мої вуха.

З того, що все ж таки запам’яталося, поставала дуже неприваблива картина. Потворам, таким, як я, просто не місце на землі. Нічого святого! Жодної надії на виправлення. Я граю все, що рухається на двох ногах протилежної статі. Я монстр! Маніяк! Вампір! Я висмоктую енергію, п’ю кров і втішаюся чужими муками.

Після цього відбулося ще кілька телефонних розмов, так само знервованих, похапцем, вона атакувала, я захищався, не знаючи, що її атакування уже не мали жодного сенсу, вона просто шукала сама для себе виправдання, бо в той час, як я продовжував жити сам, вона уже знайшла затишне гніздечко і мешкала із зубним лікарем під Нью-Йорком. Дізнавшись про це, я відчув, як важка зимна крига сповзає мені з грудей і вільніше стає дихати. Я втомився боротися і збагнув: усе, чого я тепер потребую, — це, власне, перетворитися на того, за кого вона мене мала: на маніяка і вампіра. А для чистоти експерименту переконати себе, що її не було ніколи.