Я простягнув їй картку паперу, яку набазґрав нині вранці. «Дорогі друзі! — писалося там. — Хочу вам сповістити, що я вирішив з усіма вами попрощатися і піти у засвіти, не чекаючи, коли настане той день, який мені призначено. Я сам собі вирішив вибрати цей день. Це велика перевага людини, що вона може сама собі встановити день смерті. Цим вона стає могутнішою за Бога, який є вічним.
Я йду не тому, що мені зле, не тому, що мені щось не вдалося, не тому, що я в депресії. Я йду тому, що я на вершині щастя. Я там, де рідко кому судилося побувати. Я досяг усього, чого прагнув, я мав усе, що хотів, я взяв від життя стільки, що декому вистачило б на кілька життів.
Я не йду від вас сам. Товариство мені складає прекрасна панна, панна моїх снів, та, про яку я мріяв усе життя, ми йдемо разом. Коли хтось із вас забажає колись провідати нас, то знайте — наш дім за третьою зорею».
У Мар’яни тремтіли пальчики, коли вона читала цього шедевра епістолярії. Я простягнув їй ручку:
— Напиши кілька слів від себе. Що, мовляв, і ти чиниш це добровільно. А то хтозна, чи не подумають, що я тебе змусив.
— Ніхто так не подумає, — буркнула вона і ручки не взяла. — Нічого я не хочу писати. І так ясно, що ми це зробили добровільно…
— Може, тобі і ясно, але знайдуться люди, які у всьому звинуватять мене, що я тебе намовив, а то й змусив або просто отруїв без твого відома, щоб ти вже нікому не дісталася. Такі випадки були. Тому я й прошу тебе написати кілька слів.
— Той, хто так подумає, — дебіл. Нічого писати для дебілів я не буду.
Ну, що ж, я мав рацію. Я не помилився, що вона вирішила мною прикритися.
Я налив їй мартіні, і після другого келиха її настрій покращився, принаймні вона трохи розслабилася і зручно вмостилася на канапі, хвильку посиділа в замріяному стані і попросила, щоб я напустив ванну. Купалася вона довго, щось наспівуючи, а я цмулив сухе вино, змішане з мартіні, й відчував, як у мені закипає образа, я ледве стримував себе, щоб не висловити все, що передумав за ці кілька днів, коли дізнався про справжню причину її суїцидального комплексу. Проте я мусив зважити на прохання Ростислава і, зрештою, я жалів її, я не міг собі уявити, що це чудове тіло за лічені тижні буде гнити в землі. Я злився на неї, що вона не призналася мені в усьому, бо тоді б я був із нею до останку, як у класичних мелодрамах, я б скрасив її останні дні, і це теж коштувало б оспівування, і це теж стало б історією вічності. І тут-таки спадала мені інша думка: чи певен ти, що тоді б вона вибрала тебе? Ні, вона мене вибрала не для того, щоб я зі сльозами на очах відпровадив її у небуття, а для того, щоб забрати мене з собою, як потопельниця, що затягує на дно ріки пливака, який припав їй до серця.
Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що цілочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?
3
Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:
Ось і Сливовий Міст.
Тут Сугавара-но Мітідзане
Спинивсь, пливучи у вигнання
У провінцію Цукусі, тут
Він пісню журливу склав:
«Не забувай мене, квітучий саде!»
А слива та, яку любив, у тузі
За ним услід перенеслась
Одним стрибком в Дадзайфу.
Зелений Міст.
Покинута вигнанцем і поетом,
Тужила тут сосна зелена.
А потім, як і слива та, помчала
У слід за ним, не годна
Розлуку пережити.
І третій міст —
Вишневий.
Та вишня сил не мала
Вирвати міцний свій корінь
І відлетіти вслід учителю,
Відтак в гіркавій тузі всохла.
Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.
Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.
Читать дальше