Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Вона якусь хвилю мовчала, мовби збираючись із думками, і була в цей момент дещо спантеличена… А коли заговорила, голос її був суворим і віддаленим, здавалося, що вона повторює слова, надиктовані їй згори, щораз зупиняючись і прислуховуючись до нових підказок:

— У мене таке враження, що Бог помилився… помилився, коли давав мені життя… щось Йому пішло не так… і я хочу дати Йому змогу виправитися… Ти не бійся, ми тільки туди й назад… я хочу сказати, що це мов пірнання під воду… ми на хвильку пірнемо у темряву і повернемося знову в цей світ, залитий сяйвом… і він буде ще кращим, ще радіснішим, ще жаданішим… Я хочу випити… — Я налив їй вина, і вона зробила кілька ковтків, очі її світилися якимсь дивним світлом, мовби через промовлені нею слова відкрилася їм неземна таємниця, усмішка на вустах то запалювалася, то гасла. — Одного разу я задумалася, чому покійників називають покійниками. Тому що вони перебувають у спокої. Вони не мерці. То ми мерці. А вони повертаються з короткотривалої прогулянки додому. Я хочу це зробити раніше, ніж мені відміряно. Ми тут транзитом.

Вона крутила в пальцях склянку, і сонячні зайчики стрибали по її обличчі, від цього вона ще більше скидалася на дитину, але те, що вона говорила, було таке далеке від дитячих розмов…

— Ти ніколи не пробував усвідомити, що саме тебе оточує довкола? Ти міг скільки завгодно самозаглиблюватися, але спробуй заглибитися в те, що тебе оточує, і відчуєш жах — так, мовби ти опинився на самому краєчку глибоченної прірви, яка манить і спокушає тебе, аж голова крутиться, і ти врешті починаєш гарячково хапатися руками за будь-що, аби лише втриматися на тому нещасному краєчку, балансуєш руками, як вітряк, для рівноваги… — Тут її голос зазвучав на підвищених нотах, з надривом: — І так щодня, щодня, усе твоє життя — це намагання втримати рівновагу. Але одного прекрасного дня тобі це набридає, і ти дозволяєш своєму тілу хилитися, куди йому заманеться, а потім летиш, летиш…

Склянка в її пальцях завмерла, зайчики опали у траву, вона на мить закусила верхню губу, а коли відпустила, там ще залишався слід від зубів.

— Люди звикли надавати значення кожній дрібниці, кожній речі, яка їх оточує, звикли тішитися безліччю дрібниць, які складають їхнє життя. І за ними не помічають головного: життя їхнє позбавлене сенсу. Чому вони за нього так чіпляються? Бо бояться поставити крапку своїми силами. Бояться смерті, її несподіваного приходу і бояться самогубства. А самогубство, власне, й дає змогу переграти саму смерть. Ніщо в нашому житті не відбувається самостійно, усе є залежне від якихось обставин, і тільки смерть, яку ми самі собі виберемо, — це те, що ми можемо вчинити, коли захочемо і як захочемо. Призначити самому собі свою останню годину — це щось, що урівнює тебе з Творцем. Він дав життя, але забрати не зміг. Повільне згасання гнітить, ти постійно перебуваєш під наглядом смерті, під її опікою… Крок ліворуч, крок праворуч, а смерть уже чигає на тебе — перебіг на «червоний», заплив на середину стрімкої ріки, вихилився з вікна чи сів не в той літак… Ти перед смертю безсилий… мов квітка на хвилях…

Я з жахом усвідомлював її рацію, а надто, що схожі думки не раз навіювалися й мені, а все ж я відчував, що ледве чи коштую того дару, який вона мені офірує — смерті в її компанії, романтичної смерті, звабливої смерті, вічної смерті. До того ж я відчував, що вона впускає мене лише в одну малесеньку комірчинку свого серця, та й то освітлену куцим недопалком свічки, аби я в напівсутінках так і не зумів розгледіти найважливішого, що там приховано, і не намацав потаємних ходів углиб.

Описуючи події того часу, я застановлявся, що в їхньому описі має бути головним, і доходив висновку, що якби не Мар’яна, я б, можливо, ніколи так і не написав про це ані рядка. Минуло з того часу понад десять років, а вона не покидає моєї пам’яті і все ще продовжує навідуватися і в сни, і в роздуми, вона живе в мені, наче якась інфекція, якої неможливо позбутися, неможливо вбити жодним антибіотиком, ба навіть все ще мені здається, що одного чудового дня я зустріну її десь на вулиці й відразу впізнаю, а вона, мовби нічого й не трапилося, кинеться на шию і зі сміхом згадає все, що між нами було, хоч я й розумію, що це вже неможливо — ніколи я її не зустріну, але уява чомусь уперто вимальовує нашу зустріч. З роками образ її в моїй пам’яті розпадається, множиться і мерехтить іскорками, що перебігають з місця на місце, аби в якийсь момент збігтися докупи, але не для того, щоб явити мені її такою, якою я найбільше її знав, а чомусь зовсім іншою, не відомою мені, не відображеною у пам’яті, а скоріше вимріяною, доуявленою, витвором дивовижного світла, яке пробивається крізь товщу води і, заламуючись, творить фантазійні марева.