Коли я інколи приходив по неї, то сідав собі десь у кутику, офіціанти мене вже знали і приносили вино, я пив і ні з ким не спілкувався, а лише спостерігав, і тоді, коли я це робив, мені було безмежно цікаво. Здавалося, що я натрапив на справдешню золоту жилу, з якої фонтаном вдарить новий роман, але чомусь наступного дня все це видавалося мені не вартим піщинки. Половина відвідувачів були тут завсідниками, танцюристки мали своїх постійних закоханців, і, хоча це було заборонено адміністрацією закладу, окремі дівчата не відмовлялися переспати за гроші. Леся мене запевняла, що ні з ким тут не спала, я вірив і не вірив, уявляючи себе на її місці й гонорар сто доларів, і дякував Богові, що я не жінка, бо став би курвою. А який письменник з курви? Хоча курва з письменника не таке вже й велике диво. Леся мала теж своїх закоханців. Один у мене викликав дику відразу — малий, але кремезний, з масивним золотим ланцюгом на бичачій шиї і браслетами на зап’ястях. Пальці з перстенцями він у розмові розчепірював і вимахував у повітрі, наче віялом. Щоразу після того, як Леся виконала номер, він підкликав її до свого столика, садив поруч, цікавився, що вона буде пити, і Леся, виконуючи побажання директора, яке стосувалося всіх танцюристок, замовляла неодмінно щось дороге. Вони пили й розмовляли, я не чув ані слова, але бачив його рухи, пальці віялом, несамовиту посмішку, він не дозволяв собі ніколи нічого непристойного, але очі виразно здирали з Лесі рештки її небагатого гардеробу, очі його проникали у всі потаємні місцини витонченого тіла, просвердлювали дірочки і їли поїдом, він точив її, мов шашіль, і мені здавалося, що за кожним разом її стає дедалі менше й менше. А потім він виймав із гаманця кілька доларів, скручував їх у тоненькі рурочки й запихав Лесі у волосся, мов папільотки, від чого вона починала скидатися на японську гейшу. Танцюристки всі ці «чайові» справно здавали в касу, звідки їм виплачували відсотки.
Можна було б сприйняти мої відвідини клубу і споглядання залицянь до Лесі за своєрідний акт мазохізму, якби не те, що подібні заклади мене приваблювали й раніше, світ міського дна лякав і манив, додаючи адреналіну. В клубі аж роїлося від осіб, які займалися рекетом і тримали «дах», переганяли крадені авта і готові були виконати будь-яке криваве замовлення. Бували тут і кримінальні авторитети — Муха, Хімік, Артур, Завіня, Помідор… Усі вони вже покійники. Муха, з яким мене познайомив Олюсь, здивував своєю начитаністю, він прочитав за своє життя дві книжки: «Метелик» Анрі Шар’єра і «Діви ночі». Чи не бажав би я написати книжку про його життя, спитав він, і я погодився. Книга буде називатися «Муха», повідомив я радісно. Ні-ні, заперечив він, ніхто не повинен навіть здогадуватися, про кого мова. Чому? Бо тоді йому гаплик. Гаразд, подумав я, а скільки ж тоді відміряно автору після виходу книжки? Проблема вирішилася сама собою — Муху застрелили в Празі.
Мені чудна була оця вся зграя примітивів, чий інтелектуальний рівень не піднявся вище від горили і які могли отако смітити грошима, гуляючи на широку ногу, ні в чому собі не відмовляючи, адже їхні загравання до танцюристок часто були викликані однією-єдиною метою — подратувати свою супутницю, яка насправді була нічим не гірша, а може, й краща. Ця піна людського непотребу, розпаношілої галайстри перебувала в постійному русі: одні ще замолоду відходили у кращий світ, інші з гонором займали їхнє місце тільки для того, аби за рік-два і собі опинитися на дні піщаного кар’єру чи під асфальтом. Зараз, пригадуючи собі їхні обличчя, я усвідомлюю, що тусувався з покійниками, нікого вже з них нема серед живих — від найбільшого крутелика до найменшого побігунчика — усі вони тлін і гумус, гумус і тлін.
Однак у той період мого життя, коли, перебуваючи у меланхолійному сум’ятті почуттів, я сахався самотніх вечорів і волів їх убивати у кнайпах, мене цікавили саме ці типи, в яких я спочатку викликав недовіру, які випитували про мене в адміністрації або в когось із авторитетів, а ті запевняли, що я «свій», але відтоді, як Олюсь звів мене з Мухою, я вже не міг сидіти за столиком самотою, мене запрошували до компанії, вгощали, обнімали і не крилися зі своїми балачками, повз мої вуха пролітали інколи страшні речі, але вони не діймали мене, усі їхні голоси я сприймав як читання книжки. Вони й досі бринять у моїй пам’яті, голоси покійників, які говорили про смерть частіше, ніж про життя. А їхні кралі — довгоногі антилопи, фантастичні модельки… Де вони зараз? Окремі з них теж уже на тамтім світі — одні вкоротили собі віку наркотиками, інші потрапили під град куль за компанію, ще інших знищено, щоб не пашталакали. Кожного відвідувача клубу супроводжувала маєстатична пані Смерть, і рідко кому вдалося позбутися цього почесного ескорту.
Читать дальше