Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Саме тому, пане Юрку, ми просили б вас припинити писати всі ті обридливства, всі ті плюгавства, які ви друкуєте в тій вашій газеті.

Нарешті вона видушила з себе те, що обтяжувало її непорочну душу.

Зависла тривожна тиша. Лідуня несміливо хихикнула і закусила нижню губу, спідлоба стежачи за мною. Батько про всяк випадок перестав жувати і з повним писком завмер, вибалушивши стривожені очі. Матуся робила розумну міну, мовби це зовсім не тета Роксоляна винесла остаточний вирок, а сама Богородиця. Стара діва ще якусь хвилю пронизувала мене своїми совиними очима і, переконавшись, що я проковтнув першу пігулку, почастувала другою:

— Ви собі не уявляєте, що ми пережили, коли Лідуня повідомила, що зустрічається з вами. Я ще її перепитала, чи це той самий, що так гидко спаплюжив нашу Роксоляну… Чи ви собі усвідомлюєте, на що підняли руку? Адже наша Лідуня виховувалася на ідеалі Роксоляни.

«Візьми мене, як султан свою рабиню! Трахни мене! Я твоя невільниця, роби зі мною, що хочеш! Скажи мені: Роксоляна! Обізви мене! Ні, не так… брутальніше… так… так…»

— Моя мама назвала мене Роксоляною в ті часи, коли це було як виклик! Людина з таким іменем була приречена. Навіть мови нема, щоб я могла вибитися нагору. Ви розумієте? Ми читали про Роксоляну з-під поли…

Я знаю. Я теж читав з-під поли. Але вже вилікувався. Я вже не хворий на принизливу хворобу невільництва і далі молитися на ваші рабські ідеали не хочу.

— І раптом це ваше «Житіє гаремноє»… Я не вірила своїм очам. Я питала знайомих, чи це справжнє ваше прізвище. Я певна була, що насправді ви який-небудь Кох або Кауфман. І врешті я знаходжу людей, котрі знають вашу родину. Виявляється, ви — галичанин! Ви є наш! І ваш батько був в УПА! Правда, не в бандерівцях, а в мельниківцях, але то ще можна яко-тако витримати. Принаймні я певна, що не він вас так виховав. Я довго думала над цим. Я прочитала всі ваші книжки, всі публікації, щоб розгадати цю загадку. І я збагнула. Вас зробила таким система. Ви є жертвою комуністичної системи. І мені стало вас шкода.

Я зиркнув на неї і побачив, що її очі блищать від сліз. Чого вона чекає від мене? Щоб я розкаявся і впав до її невинних стіп, заламуючи руки? Але ж я міг і відповісти. Так, міг би. Я міг би сказати: «Бабо! Чи ти знаєш, що таке кохання? Що це таке, коли двоє спраглих тіл якась божевільна сила притягує і сплітає в один клубок? Коли все, що було досі й буде пізніше, розпливається в драглистім тумані, а лишається тільки те, що є: шалена пісня тіла, танець вогню, буря і натиск, виверження вулкана, всесвітній потоп! Що ти знаєш? Ти, котра жодного разу не захлиналася хмільним вином сперми? Що знає твій язик, який лизав тільки морозиво? Що знає твоя задниця, крім медитацій на унітазі?.. Навіть твоя сестра не зможе тобі чогось більшого оповісти, бо я певен, що кохалась вона лише в темряві під ковдрою і не частіше, як раз на тиждень».

Я міг це сказати, але змовчав.

Тим часом ми з Лідиним батьком лишилися самі, жіноцтво подалося готувати десерт. Ми випили, і він знову щось молов про політику, я не слухав, та коли він спитав, що я про це думаю, я пальнув:

— Гівно!

І, виявляється, влучив, не цілячись.

— Власне! Гівно! — враз ожив старий. — Я одразу відчув, жи ви файний хлоп. І скажете якраз так, як я думаю. І так сталося! Я подумав: гівно. І ви сказали: гівно! Хоча могли робити з себе культурала. А я, скажу вам, всіх тих жевжиків — «прошу, перепрошую» — на нюх не терплю! Моя жінка мені за те слово не знати яку проповідь вичитала б.

— За яке слово?

— Та ж за «гівно»! Бо ж мені не вільно таких слів уживати. А так деколи хочеться! Знаєте, що я вам скажу: не слухайте тої пришелепуватої Роксоляни. Баба без хлопа робиться свіркувата. Раніше мене виховувала тільки моя жінка, а тепер, коли та поселилася в нас, обидві. Деколи вже собі думаю: може, якої трутки підсипати?

— А чому б вам її не вграти?

— Кого? Ту вар’ятку?

— А чому ні? Задниця в неї аж проситься.

— Ви гадаєте, поможе?

— Самі ж кажете, що баба без хлопа дуріє.

— Але ж вона ще цілка!

— Ну то й що? Хоча я дуже сумніваюся. Може, хлопа вона й не мала, але за стільки часу могла давно собі той скарб пробити — як не пальчиком, то огірком.

— Що ви кажете? Гадаєте, вона собі могла зараджувати огірком?

— А чим огірок нездалий? Одним словом, зґвалтуйте її так, аби аж на стіну дерлася. В міліцію вона не піде. Побачите — їй це сподобається.

— Думаєте?

— Гарантую! Ще захоче.

Очі в нього загорілися, і я вже бачив, як мозок почав шалено розробляти замах на невинність швагрової. Шкода, що я не побачу цієї екзотичної сцени. Із задоволенням тримав би за ноги.