Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Ах, це йому не сподобалось! — скрикнула Лідка і кинулася злизувати морозиво.

Завважте, вона сказала, що це ЙОМУ не сподобалось. Мене до уваги просто не бралося. Хто я такий? Вона дійшла до того, що читала над моїм прутнем заклинання.

А коли він довірливо відгукувався, провадила далі:

— Що, ніде, крім мене, не ночував? Так я тобі й повірила.

Бувало, я пригадував Лідині слова і мене охоплювало побоювання, що колись вона доб’ється свого, як добиваються в цирку, дресуючи різних цуциків: ляж, встань, ляж, встань. Якщо якийсь дурний песик піддається дресуванню, то чого б такому розумному інтелігентному прутневі, як мій, не попасти під владу Лідиних чарів? А коли вона сказала мені: «Ти знаєш, він такий смачнющий, що я готова його з’їсти», — я зрозумів, що добром це не скінчиться, коли-небудь вона і справді встругне такий номер. Жінка від великого кохання готова навіть знищити цей об’єкт кохання, аби він нікому вже не дістався.

Не забувала Ліда і про свою піхву: вона її то стригла під їжачка, то виголювала так, аж вона виблискувала, і тоді стулені вуста виражали філософську задуму Мони Лізи, а то запускала такі кучері, що долоня на піхві пружинила. Кілька разів фарбувала волосся в різні барви, найбільше мені сподобалась ядучо-червона — це було щось неймовірне, я глянув і побачив палаючі джунглі, почув вереск наляканих орангутангів, розпач папужок і сичання удавів. Я навіть приклав вухо, щоб краще чути, як стогне земля і бадьоро горять мирні в’єтнамські села. Тоді я негайно кидався гасити пожежу.

Виголена піхва натомість нагадує пустелю з великою дюною посередині, і коли вдивляєшся так близько, що вії чиркають об неї, то ввижається мерехтливе марево туарегів на верблюдах, і їхня пісня тужлива і безмежна, як та пустеля.

Якось вона покрила свою розкішницю збитими вершками, які нагадували снігові замети, а зверху червоним кремом вивела «З днем ангела!». Я дивився на її піхву, як на американську листівку. Інколи писала якісь дурниці на зразок «Тут був Івасик». Коли їй цього було замало, то всередину піхви накладала мармуляди з червоних порічок і, коли я проникав туди, незвична прохолода охоплювала мене, і з кожним поштовхом чулося цявкання, мовби там хтось сидів і жадібно жвакуляв. Могла залити сметану, і тоді я збивав масло. Масло, збите в розкішниці, має незрівнянний смак, його можна їсти з самим хлібом, не накладаючи ані ковбаси, ані сиру, часом ми його стільки збивали, що я смажив на ньому грінки, яєчню, картопляні пляцки і нічого не пригорало. Ми могли відкрити з Лідкою цілий масляний завод, якби не відсутність практичності. Взагалі піхва з прутнем становлять ідеальний міксер. Особливо цікаво збивати білки з цукровою пудрою. Збита білкова піна пушилася і розросталася в об’ємах, незабаром наші животи вкривалися білою пухкою масою. Збивання вершків давало не менше задоволення.

Лідчині фантазії щодо художнього оформлення піхви, здавалося, не мали меж, і я з жахом чекав того дня, коли вона насипле собі всередину битого скла і запропонує Івасикові стати йогом. Може, вона собі вважає, що мене ніщо так не цікавить на білому світі, як її розкішниця. У снах мені ввижалося, що вона мене втягує у себе, наче удав кролика, тільки булькає, і непоспішно перетравлює.

Усе наше спілкування завершується сексом, поза цим я її не цікавлю. Їй абсолютно начхати на всю мою писанину, і я з розчуленням дивлюся, як вона з гордою поставою рожевого фламінго ходить по рукописах, розкиданих по підлозі, я милуюся її довгими стрункими ногами, і мені цієї хвилини абсолютно байдуже, що станеться з моєю писаниною. Вона може вилізти на стіл, за яким я пишу, сісти гола на папери, спершись спиною на вікно, і гіпнотизувати мене своєю розкішницею. У тісно стуленій щілині ввижалося недремне око засвітів, яке просвічує мене рентгеном наскрізь, до мозку кісток. Свідомість моя здатна опиратися не довше п’яти хвилин, лише раз я побив рекорд і продовжував писати, пронизуваний містичним поглядом її піхви, щедро наквацяної кремом. На дванадцятій хвилині я висолопив язика і почав ласувати десертом.