Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Колись, либонь, і її батька отаким ось робом заманили на недільний обід, і він, невільник шлунка, напівголодний студент із глухого села, дозволив себе спеленати їхніми сітями і лише згодом спостеріг, що й обіди ці театральні, і голоси, і розмови, і вбрання… З його замріяного погляду, яким він озирає вишні, розвалившись у кріслі-гойдалці, можна здогадатися, що і він тут самісінько обідав уперше, а може, і вишні отако достигали і рожевіли на сонці, а панна Мирося, майбутня його жінка, вигідний пухкенький матрацик з пульсуючим підгорлям, сиділа навпроти і носиком чорного мештика чиркала по травичці, як це робить тепер її донька.

За столом, крім батьків і нас із Лідою, квітне потахла анемона, сестра пані Миросі — тета Роксоляна, на голові старіючої дівиці ковбасились неймовірні кренделі з густого світлого волосся, обличчя, густо напацькане кремами й пудрами, скидалося на незворушну японську маску. Усвідомлення того, що за столом разом з тобою обідає покійниця, — не найкраще. Теті Роксолані під п’ятдесятку, і, як мені шепнула Ліда, вона ще не грана. Ну що ж, її невинність повністю на совісті Лідиного батька.

— Вона тебе ненавидить, — попередила мене Ліда.

— За що?

— За Роксоляну.

Цього слід було сподіватися від дами з таким іменем.

Лідина мама їсть зупу, манірно тримаючи ложку лише двома пальцями, інші три настовбурчені, наче хвіст павича, вона обережно втягує в себе рідину і ще обережніше ковтає, так, мовби її попередили, що разом із зупою може проковтнути чортика, тому набирає лише по півложки. Деколи тільки батько, захопившись, може сьорбнути надто голосно, але це вмить викликає знервовану реакцію матінки і її сестри: обидві, мов на команду, стріляють очима і недвозначно покахикують, від чого старий здригається і сполохано стріляє очима на мене, аж давлячись. Я вдаю, що нічого не помічаю. Лідуня, вочевидь, встигла перекусити перед обідом, це схоже на неї, особливо, якщо вона брала участь у приготуванні обіду, то не могла відмовити собі у задоволенні покуштувати кожної страви потроху, тепер вона не так їсть, як бавиться, набираючи чверть ложки і делікатно вливаючи у розтулені вуста. Тета Роксоляна дозволяє собі більше: вона, зачерпнувши зупу, повільно підносить ложку до вуст, на хвильку притримує, мовби прицілюючись, а тоді різко перекидає її кудись аж за нижню щелепу, де, певно, розмістився відстійник, бо вона весь час жвакуляє, мовби то не зупа, а каша. З таким самим успіхом могла б, либонь, перехилити одним махом і повну миску.

За качкою Лідин батько починає щось молоти про політику, про майбутні вибори, але розмова не клеїться, у мене нема настрою провадити політичні дебати. І даремно: якби я знав, що відбудеться далі, то волів би за краще зупинитися на політиці. Врешті тета Роксоляна, кахикнувши, випускає давно тамовану пару:

— Пане Юрку, Лідуня вихована в давніх галицьких традиціях. Вона не якась там вертихвістка. До нас тут приходили цілком порядні хлопці, але вона їх не хотіла: берегла себе, як ніхто. А по нинішніх часах, ви самі знаєте, що то значить, коли в дев’ятому класі роблять аборти. Лідуня не така. Вона в п’ять літ читала напам’ять Шевченка.

Що ти, дурепо, знаєш про неї? Та я з вашою Лідуньою кохався простісінько на даху того самого будинку, під яким височить пам’ятник Кобзареві, і, бігме, він своєю правицею благословляв нас: «Давай, хлопче, грай і слухай, чи дихає!», і Лідуня дихала так, що я мусив їй затуляти вуста, аби вечірнім перехожим не зіпсувати святої неділі.

— Вона багато читала. Ми водили її до театру, в оперу…

Кохалися ми і в опері. Там такі чудові закапелки, де тебе жива душа не знайде. В театрі Заньковецької, щоправда, можуть сполохати, там надто голосна акустика і кроки відлунюють так, мовби хтось іде зовсім поруч, тому доводилося часто спинятися, наставляти вуха і прислухатися. Одного разу неподалік від майстерні головного художника Ліда забула на підвіконні свої майточки. Яким же було наше здивування, коли наступного дня, знову пройнявшись палким потягом до театрального мистецтва, ми їх виявили на тому самому місці.

— …у філармонію…

І там теж під час симфонічного концерту ми забивалися за якісь штори і в суцільній темряві кохалися, як дикі звірі, а вкінці, коли я відгорнув штору і світло проникло у той закуток, то ми ледь не луснули від реготу, бо виявилося, що Ліда спиралася руками на лису голову вождя революції, котру тут сховали від національно свідомих очей, і по ідеально білій лисині стікала моя живиця.