Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Спочатку були листи. Перший лист від неї в саморобному конверті з веселими рожевими квіточками пахнув парфумами на цілу редакцію «Роst-Поступу». Редакційну пошту справно сортували по кишеньках із прізвищами журналістів, і не було дня, щоб моя кишенька не здувалася від листів та записок. Щоправда, сюди вкладали не тільки листи до мене, а й до пані Аліни, яку я описав у «Дівах ночі», вона була саме на піку своєї слави, читачі просили в неї порад і благали записати на навчання до школи кохання. Але такого чудернацького конверта ще не траплялося.

— Хто це тобі пише? — принюхувалися «поступівці», присутні у священній сцені розпечатування, але я, передчуваючи щось таємниче й інтимне, що віяло від цього листа, ушився в тихий куточок, аби прочитати на самоті.

Її листи адресувалися людині, з якою вона знайома не була. Писала про те, як захопилася моїми творами, читає геть усе, що з’являється в друці під моїм ім’ям, і навіть завела спеціальну папочку, куди складає вирізки. Зверху на папці вона вивела великими червоними літерами моє ім’я й оздобила барвистими візерунками. Цією папочкою я був зворушений настільки, що прочитав її вірші, які вона мені надіслала. Вірші виявилися цілком грамотними і, чесно кажучи, мало скидалися на ті римотвори, які зазвичай пишуть у її віці, водночас вони були холодні й рафіновані та мовби писані різними людьми, під впливом яких і перебувала поетеса-початківець. Мені уявлялась панночка з великим бантом, у білому школярському фартушку і з товстими ногами. Здається, я забув сказати, що вона вчилася в десятому класі. Товсті ноги, широка талія, об’ємна дупця й великі перса — такою я її бачив у своїх еротичних мареннях. Пояснювалося це тим, що дві попередні юні поетеси, які потребували моєї консультації, були саме такими. Писали вони потворні вірші й не подавали ані найменших надій на майбутнє як поетки, зате були цілком придатні для того, аби використовувати їх у горизонтальний спосіб. У перервах я давав уроки писання, підсовував книги, щось тлумачив, роблячи видимість, наче насправді до глибини душі перейнятий їхнім небуденним талантом, і не особливо журився, що всі мої спроби роздмухати цей талант виявлялися дедалі мізернішими й мізернішими.

Тривалий час ми писали одне одному листи, сповнені зимової меланхолії й нестримного сентименталізму, які на весну вже просякли здоровою іронією, писали двічі-тричі на тиждень. Стиль її листів дивував своєю еклектичністю, вона намагалася писати аж занадто літературно, вочевидь, наслідуючи різні стилі, та так, що іноді листи скидалися на емоційні вихлюпи душі якоїсь французької панночки позаминулого століття. Водночас вона з легкістю розсипала наліво й направо розмаїті ідеї, зокрема й філософські, наводила численні цитати, викликаючи в мене чималий подив оцим хизуванням ерудицією, яка, проте, зраджувала відсутністю систематичності знань, а навпаки — хаотичність, нахапаність і бажання негайно поділитися щойно прочитаним, а також довідатися й мою думку. Не раз я себе ловив на підозрі, що автором цих листів може бути особа дещо старша, ніж учениця десятого класу, але, з іншого боку, старша особа мусила бути врівноваженішою й стримувати емоції, не стрибати з теми на тему й не пригощати мене чудернацьким варивом із вражень від прочитаного Кафки, побаченого фільму Фелліні, подарованого білого котика, загубленого записника, затяжного дощу, бабусиного торта… До того ж вона любила затівати дискусії, щось мені доводити, переконувати, тоді як я намагався цього уникнути, бо терпіти не можу листовної дискусії, коли вона перетворюється у затяжне занудство. Я волів би сперечатися наживо, але будь-які мої спроби нав’язати інший, не листовний, контакт розбивались, як хвиля об камінь. Це було не зовсім чесно з її боку, бо вона чудово знала, як виглядаю я з тих фотографій, які розтиражувала газета, тоді як я міг покладатися лише на свою уяву. Деколи Мар’яна мені снилась, я чув її голос, брав її за руку і слухав, що кажуть пальчики. Прокинувшись, ніяк не міг пригадати, як вона виглядала в моєму сні, але тепло її пальців, подих вуст залишались ще довго. Чомусь у снах вона була інша, ніж у моїй уяві — висока і струнка, без жодних надмірностей.

Поволі це мене почало дратувати. Я почувався ображеним. Доки можна гратися у піжмурки? Чому я мушу щодня думати про особу, яка ховається від мене? А що, як вона виявиться якимось страхоттям? Що ж — і таке теж можливе. Розумні дівчата рідко бувають вродливими. Тобто винятки є, але, як відомо, винятки тільки підтверджують правило. Розумні дівчата зазвичай невисокі. Хіба вам колись доводилося бачити розумну жердину? Якщо так, то це було не що інше, як черговий виняток. І нічого дивного — винятки трапляються на кожному кроці й за будь-якої нагоди. Я сам є винятком. Більшість письменників потребують материнської опіки й западають як мінімум на своїх одноліток або навіть на старших кобіт. Але є й винятки. І це я. Мені більше подобається грати роль дбайливого татуська. Якщо я крім цього ще й можу бути коханцем, то це тільки свідчить про мою неабияку поліфункціональність. Людина-оркестр: годує, дбає, грає.