— Власне, запроси її до танцю. А я піду до твоєї. Як її звати?
— Віра.
Вона крутилася з келихом вина перед якоюсь картиною, що висіла на стіні, і, можливо, намагалася вгадати, що там намальовано. Марна справа — цього не знав навіть автор. Я запросив її танцювати. Вона якось так загадково повела бровами, ніби це її неабияк здивувало, поставила келиха на стіл, і ми затупцяли в меланхолійному хилитанні.
— Якби ми тут влаштовували конкурс краси, вас би обрали королевою, — випалив я для початку.
— Не думаю. Смак більшості тут доволі оригінальний, я геть не вписуюся в їхні ідеали. Це вас Ромко націлив на мене?
— Ні. Я сам його почав розпитувати про вас і раптом дізнався, що ви прочитали Гайдеґґера. Це мене зворушило. Переважно панни у своєму розвитку зупиняються на Франсуазі Саган. А тут — Гайдеґґер.
— Ви хочете поговорити про Гайдеґґера?
— Боже борони. Я не так високо залетів. Волію кайфувати над античними і східними філософами.
— Східними? — перепитала вона. — Якими східними?
— Китайськими, японськими… Лао-Цзи, Чжуань-Цзи… Взагалі я захоплююся і їхньою літературою. Ви читали Акутагаву Рюноске?
— Ні.
Ура! Один — нуль.
— А фільм Акіри Куросави «Расьомон» бачили?
— Звичайно. Я бачила кілька фільмів Куросави. А до чого тут «Расьомон»?
— Він знятий за новелами Акутагави.
— Правда?
В її очах спалахнула непідробна цікавість. Саме така, яка спалахує в очах рибалки, якому повідомляють місце, де клює риба.
— А ще, якби ви прочитали щоденники Сей Сьонагон, Кенко-Хосі чи Басьо або прозу Іхари Сайкаку! Це страшний кайф.
— А ви маєте ці книги?
— Я маю все, що видавалося з давньої східної літератури.
Ми плавно переходили з танцю в танець, не розтискаючи обіймів, а навпаки непомітно притискаючись чимраз тісніше так, що незабаром вона заплела свої руки у мене на шиї, і ми вже перейшли на шепіт. Віра пробувала здивувати мене тими авторами, яких вона прочитала, але це було неможливо. Я знав усе. Інша річ, що міг чимало з того не читати, в чому я чесно признавався, але всі прочитані й непрочитані автори були поскладані в моїй голові в акуратному порядку, я знав, що вони написали, і знав, чому їх не хочу читати. Зате Віру я потряс безліччю нечуваних книг. Вона ковтала інформацію з якоюсь фанатичною ненаситністю, вбирала її, як губка, і в цей час із нею, здавалося, можна було робити все. Принаймні ми не звільняли обіймів навіть у паузах між мелодіями. Врешті я вирішив перевірити, наскільки мені вдалося її причарувати, і виманив із повними келихами вина на балкон. Там я пригорнув її і став цілувати спочатку за вушком, ніби ненароком, потім мій язик легенько пірнув у саме вушко, і я відчув, як тіло її напружилося і вона починає водити голівкою, далі я перебрався до щічки, і знову вона, заплющивши очі, водила голівкою, то наближаючи свої вуста до моїх, то віддаляючи, але вже дозволяючи торкнутися їх насухо. Проте поцілувати себе все ж таки не дала, хоча я вже бачив, що знаходжуся на півшляху.
Отямилася вона о пів на дванадцяту і заявила, що їй час іти. Я пробував намовити її лишитися, але нічого з цього не вийшло. Я сказав, що проведу її, вона не заперечувала, і ми зникли з забави по-англійському. Дорогою продовжили наші інтелектуальні вправи, під брамою я пригорнув її знову, пожував вушко, цьомкнув єдине місце, яке вона мені вділила — щічку, і ми, обмінявшись телефонами, розпрощалися.
З того вечора ми почали стрічатися, але далі цьомчиків у вушко і щічку справа не йшла. Вона охоче поїхала до мене додому, аби насолодитися книгозбірнею, але все, чого я від неї добився — це нарешті поцілунок у вуста. Короткий і без особливого шалу. Вона поступалася, підкорялася, але тільки міліметр за міліметром, і, видається, не мала наміру пришвидшити хід подій. Це мене збуджувало і дратувало водночас, і не знати, як довго б я це терпів, якби не Ліда, яка перейняла на себе повністю всі мої сексуальні потреби. За такої умови приспішувати події з Вірою в мене не було потреби.
2
Кожна з моїх дівчат мала якусь свою неповторну грань, котрої не було в іншої. У Віри був інтелект. А дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка. Ці тропічні рослини проростають переважно в сакральній тиші покоїв, забитих книгами, яких не читає більше ніхто, крім них. Поволі їм стає не досить того, що вони читають, і вони починають шкрябати щось на папері, роблячи таким чином дві непоправні дурниці: збільшуючи кількість книжок і зменшуючи кількість жінок. Відтоді вони вже перестають бути жінками й перетворюються на чарівниць, фей, небесних сотворінь, у їхніх жилах тече не кров, а нектар. Інтелектуальні панни мовчазні й замислені. Бо й справді, про що можна говорити з дівчиною, яка прочитала Гайдеґґера? З нею можна тільки мовчати. Якщо вам стрілить у голову з такою дівчиною познайомитися і ви почнете розмову про звичні у таких випадках дурниці, вона вас зміряє таким поглядом, що ви на цілих півроку залишитеся імпотентом.
Читать дальше