Юрій Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

Віра прочитала не лише Гайдеґґера, але й Ніцше, Фройда, Маркузе, Леві-Стросса, Юма, Поппера, Канетті, Сартра та безліч інших монстрів. Саме лиш усвідомлення того, що переді мною розкинулася така вражаюча скарбниця знань, викликало в мені якусь нестримну жагу, котру доводилось тамувати довго й методично. Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною вся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджінію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саган, Сільвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінз, Лесю Українку й Оксану Забужко. Вони лопотіли до мене всіма мовами світу, і я почувався поганським жерцем, який мусить безперестанно когось грати, надаючи таким чином руху цій гівняній планеті.

Піхва Віри нагадувала розкішний помаранчевий гай, і коли я прикладав до неї вухо, то ловив шум морського прибою, крики чайок, лопотіння вітрил кораблів, що прибували з Візантії, Ассирії, Єгипту, навантажені слоновою кісткою, імбиром, перцем кайєнським і цинамоном… Там, у її глибинах, билося серце океанів, дивні містичні риби зблискували очима в нетрях червоних коралів, вигиналися хтиво водяні пагони, і коли я занурював свого прутня, то навіть чув, як об нього чиркали риби й слизькі медузи, запліталися водорості й хороводи русалок.

Мені здавалося, що коли я зазирав у її піхву, то бачив усіх тих гайдеґґерів, як вони голі по пояс, засмаглі на шкварку, спливаючи потом, волочать величезні лантухи, розвантажуючи заморські кораблі. Сповзаючи вниз до Віриної піхви, я чув, як уся премудрість світу вливається в мене. І тоді мене охоплював страх. Як я смів проникати сюди своїм тупоголовим прутнем, цим брутальним тараном, який створений для руйнування варварських фортець, пробивання дубових брам, нищення Картагіни — сюди, у цю країну марев, у це тендітне полохливе літепло?!

Мені подобалося запихати носа в її піхву й уявляти себе маленьким пухнастим ведмедиком, а вдивляючись у неї в густій темряві, бачити, як довкола піхви сяє золотий німб, здавалося, от-от з неї зійде вранішнє сонце точнісінько так, як сходить воно з Величезної Піхви Небес і заходить у неї. Спробуйте покохати панну, розвернувши її розкішницею до сонця, мов сонях, — ви відчуєте, як якась сила втягує вас всередину, як піднімаються назустріч хвилі й обволікають прутня. Коли я торкався пальцями її піхви — оживали звуки невидимої таїни, неясні натяки звуків, меланхолія простору з безконечними коридорами лабіринту. Як і в більшості інтелектуальних панночок, піхва Віри була стулена, як черепашка вустриці. Чи смакували ви коли-небудь вустрицями? Вони на смак — як розкішниця Віри. Вустрицю їдять ще живою, присмачивши перцем, сіллю й оцтом, тоді вона починає пульсувати, дрижати, і власне таку оскаженілу вустрицю ковтають, запиваючи білим вином. Я ковтав Вірину розкішницю, нічим не присмачивши, а вона пульсувала, дрижала і скаженіла, засмоктуючи мого язика, засмоктуючи мене з головою, і руками, і ногами, засмоктуючи мене всього, і я перетворювався на безборонну вустрицю в гарячих вустах піхви, я не володів собою, я розчинявся у її соках, стаючи її частиною, малесенькою та непомітною.

Взагалі, коли чесно, Віра мала на мене найбільші права — адже це я її позбавив невинності. Живучи в Галичині, ви не можете бути певні того, що, привівши до хати дівчину, ба навіть лишивши її на ніч, ви її вграєте, вона може виявитися цілочкою і говорити щось про чисті почуття. Цілочки бувають різні, одні не дозволять скинути з себе навіть мештів, інші скинуть усе, але до істеричного стану будуть боронити свої майтки.

У жінок будь-якого народу є свої конкретні частини гардеробу, які вони захищають до останку. В галичанок — це майтки. Ви можете все з неї поздирати, гладити всюди, навіть у тих екзотичних місцях, які знаходяться в , — але зняти їх вона вам не дасть, вона вхопиться за них пальцями, аж ті побіліють, вона буде схрещувати ноги в такий замок, що, здається, лише смерть змусить його розімкнутися, буде викручуватися і брикатися, мов дика лошиця. Ціле щастя, що ми живемо в епоху майточок тендітних і тоненьких, які можна просто розірвати. А уявімо собі, як мучилися наші батьки, шарпаючи добротну й міцну фланель?..

Та коли вам нарешті вдасться з неї зірвати цей останній символ незалежності, вона враз опадає знесилено і з якимсь самовдоволеним смутком розсовує ноги. Є такі, що обов’язково запитають, коли будеш намагатися стягнути з них джинси: «А що потім?» Чесно кажучи, у мене від такого запитання все відразу падає. Бувають і такі цілочки, які, не давши з себе зняти майточок, радо приймуть прутня в будь-які інші місця. До них належала й Віра. Піхву вона берегла для чоловіка. І це в свої двадцять два роки! Ледве мені вдалося переконати її, що він того не вартий.