Юрій Винничук - Ги-ги-и

— Що? Майталеси? Які майталеси?

Роза ошелешено глянула собі на ноги і мало не зомліла — так і є, вона забула вбрати майтки! Тепер цей рожевий фланельовий лантух, в якому б завиграшки помістився центнер бараболі, волочився за нею по землі.

Але Роза оговталася досить хутко і граційним порухом своєї ніжки закопнула майтки в кущі порічок, сказавши:

— Вони вже мені не потрібні.

— Як на мене, — сказав пан Бомблик, — то вони ще не виглядали аж так безнадійно. Моглибисьте ще поносити.

— Але віднині мені вже не треба трусів!

— Пані Роза, певно, дістала свірка? — поцікавився пан Бомблик, ґречно подзьобавши свого лоба вказівним пальцем. — Можна відцуратися майна, хати, навіть батьківщини, але — майток? Навіть ті, як їх… папуаси носять лопухи. Без майток нині хіба янголи ходять.

— А я і є янгол! — хіхікнула Роза, тішачись тупістю сусіда.

— Ви — янгол? — не довірив той. — З такою дупою? Перепрашаю, пані Розо, але мусілисьте нині рано впасти на голову. Помацайте лишень, чи нема на тім'ячку ґулі.

— Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь — ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.

Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…

— Прошу зайти і полюбуватися.

— Ще чого! — обурився той. — Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?

— А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.

Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, наче б заходив до атомного реактора.

Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.

— Ага, — кивнув, — так я і мислив собі.

— Ну, що? Тепер переконалися?

— Тепер переконався.

— Справді? Що я — янгол?

— Ні, що ви вар'ятка.

— Але чому? Чому ви мене ображаєте? — заломила руки Роза.

— Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б'є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.

— Але ж я завжди мала повно хлопів!

— Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!

— Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!

Бомблик про всяк випадок перехрестився:

— Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.

— Не вірите! — Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.

Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.

Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.

Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.

Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.

— Піди до Рози та занеси листа, — сказала мама. — Можеш запхати просто в двері.

Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.

Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.

— Прошу! — озвалася господиня.

Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.

— Хто там?

— Це я, ваш сусід, — відказав я.

— А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.

— Спасібо.

Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені.

— Мама передала вам ліста.

— Какого гліста?

— Е-е… пісьмо… от, що передала.

— Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?

— Еге, з Америки. А марку можна взяти?

— Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.

Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.

В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.