Юрій Винничук - Ги-ги-и

— Звичайно, звичайно, — кивав міліціонер. — Я й сам гроші відкладаю. Чого доброго ще попруть з роботи за зв'язки з мафією. На одну платню не виживу.

— Де ви в нас мафію знайшли? — поцікавилася Роза. — Сама би з ними зв'язалася.

— Та ви вже з ними і так зв'язані. Висять на дошці пошани.

— О-о! — похитала головою Роза. — Хто б подумав.

— А як там Ромуальд Павлович? Які від нього вісті?

Ромуальд Павлович — законний чоловік Рози. Кілька років тому він емігрував до Америки і зробив там кар'єру, розбавляючи бензину водою. Роза діставала від нього листи, в яких він постійно скиглив і кликав Розу до себе. Та вона не їхала.

— Що ви? Як ви можете подумати, що я поїду? Я ніколи не поїду туди, де експлуатують жінку. Я люблю свою Вітчизну — великий Совєцький Союз, і його мужній народ, який ще в стані прокормити Розу Кнукельбаум. Ні, я звідси не поїду. Я з дитинства не люблю імперіалістів. Тут Роза — поважна людина. Ви і подивіться, які люди до неї ходять! Сам товариш Бубновський до мене ходить! Він приходить і каже: «Роза, коли я на вас дивлюся, то переконуюсь у всезростаючому рівні добробуту совєцького народу!»

Потім Роза виймає з шухляди наготований податок, загорнутий в газету і перев'язаний рожевою стрічкою. Дільничний густо червоніє і ховає податок в кишеню. В дверях він робить під козирок, виструнчившись, наче перед генералом, і виходить, а Роза проводжає його задоволеним квоктанням.

Однієї осені сталася з Розою дивна пригода. Вона стояла біля вікна й дивилася вслід за тоненьким разком намиста в похмурому небі. Бузьки на очах маліли й зникали, але не маліла і не зникала гаряча туга в погляді Рози.

Вона знялася у повітря і, розпластавши повні рожеві руки, зависла поземно.

— Я лечу! — скрикнула налякано.

Але Роза не летіла, її тіло тільки висіло, наче у цирку, і ледь-ледь погойдувалося в повітрі.

Це було так несподівано і так переобтяжувало шлунок від щойно спожитого обіду, що Роза відчула нагальну погребу провідати кльозет, а що ця обрядова споруда знаходилася в затишному куточкові саду, то вона спробувала вилетіти надвір. У вікно нічого було й рипатися. І Роза почала махати руками, наслідуючи пташиний лет, щоб добратися до дверей. Однак, це чомусь не вдалося. Тіло зависло і не рухалося з місця.

Це було жахливо. Знятися в повітря і не могти пролетіти хоча б пару метрів! Роза затріпала ще й ногами і головою, і ось, коли їй уже здалося, що вона таки проплила в повітрі сантиметрів десять, тіло раптом обважніло і гупнуло просто на неприбраний і неготовий для посадки стіл.

Все, що було на столі, вмить перетворилося на черепки і скалки, і це щастя, що Роза не поранилася.

Вона злізла зі столу й перехрестилася. Щоб аж такого чуда зажити! Щоб оце знятися в повітря, наче справжній янгол!

Роза схопила газету і помчала у садок, стрясаючи усіма незліченними складками свого переповненого тлущем тіла. Ледве встигла добігти до кльозету і розміститися на сідалі, коли відчула якийсь дивовижний запах. О, це був запах троянд! Але такий густий, такий багатий, якого не доводилося їй чути ще ніколи.

Що сильніше вона тужилася, то усе сильніше й сильніше чувся цей запах, він заповнив виходок по самі шпарини, і вона вже просто задихалася у цих блаженних ароматах. Чула, як із неї щось вилазить, щось ніжне й легеньке, щось абсолютно не схоже до того, що мало честь виповзати з неї раніше.

Не чуючи такого знайомого і звичного запаху, Роза занепокоїлася і обережно-преобережно запустила долоню під себе.

Те, що випало їй у жменю, не було ані теплим, ані важким. Воно було легеньким, оксамитним і приємним на дотик.

Коли подивилась, то побачила повну жменю трояндових пелюсток. Ах, так ось звідки цей божественний запах!

Роза відкинула непотрібну газету й, випроставшись, зазирнула в діру на сідалі. Вся дотеперішня її продукція, плід кількарічних зусиль, був тепер увесь прикрашений рожевими і червоними пелюстками.

— О Боже! — зойкнула вона. — Я какаю трояндами!

І тут її осінив здогад:

— Може, я свята?

Ця гадка настільки її ошелешила, що Роза вийшла з виходку в якомусь сомнамбулічному стані, заточуючись і хапаючи роззявленим ротом повітря.

Так вона дійшла до хвіртки і, угледівши на вулиці пана Бомблика, пролопотіла:

— Я — троянда! Я — райська троянда! Пришпиліть мене до камізельки!

Пан Бомблик протер очі і бовкнув:

— Що з вами, пані Розо? Покажіть мені спочатку ту шпильку, якою можна було б вас пришпилити. А так, між нами, то, пані трояндо, не зашкодило б вам свої майталеси вбрати, а то вже геть виваляли.