Юрій Винничук - Ги-ги-и

Так мені вже обридло бути сумирним домовичком! Хочу бути страхом! Перетворити цей будинок на пекло. І щоб слава про нього пішла по всіх усюдах. Для цього й небагато треба…

Однієї ночі я сяду на груди господареві і вип'ю йому дихання. Потім, натішившись розпачем і риданням господині, я зроблю те саме з Нею.

Мертве тіло її ще довго лежатиме тут на ліжку, і я без перешкод зможу тішитися ним. Я купатимусь у густому волоссі, я розберу її наголо і цілуватиму, де тільки захочу. І ніхто мені не перешкодить.

Вона буде належати тільки мені.

І цей рай триватиме доти, аж доки хтось не зачує за дверима трупний сморід.

І тоді виважать двері й побачать її. Але Вона вже не буде такою прекрасною, як за життя. Ніхто не знатиме від чого Вона померла.

А далі… далі таємнича смерть забиратиме кожного, хто тут поселився. І назвуть цей дім Домом Смерти…

Звідтоді я буду єдиним господарем у ньому…

Духи моїх жертв тинятимуться порожніми покоями і важко стогнатимуть.

Ось тоді я нарешті зможу доступитися до Неї. Тоді вже Вона мене не злякається і не збридиться.

І я досхочу милуватимуся її любов'ю, бо любитиме Вона вже тоді тільки мене…

1991

Анна-Марія Плюм дивиться в дзеркало і бачить Анну-Марію Плюм з обвислими персами, випнутими ребрами, суху кістляву потвору, що вилізла з ванни. Могла й не вилазити. Могла б зостатися там жити, вдаючи русалочку. Однак нема перед ким вдавати, бо Анна-Марія Плюм мешкає сама, і єдиними живими створіннями в хаті є сім божевільних котів.

Анна-Марія Плюм показує язика Анні-Марії Плюм і в розпачі, схопивши стільчик, розбиває своє відображення. Дзеркало розсипається на друзки, і тепер сотні Анн-Марій зиркають на неї з підлоги.

Коли вона з'являється в покої, коти сидять на канапі й мружать очі від сонця.

В кутку дрімає Крісло — перший її коханок. Вона любилася з кожною із чотирьох його ніжок. Тепер це Крісло схоже на руїну від сексуального надуживання. Анна-Марія гладить його по спинці:

— Нічого, мій любий… Я ще тебе дам направити, і ми заживем… Пам'ятаєш, які то були часи… Я була молода й нерозважна, а ти — такий шалений-шалений…

Крісло сумно всміхається і знову поринає у свою поточену шашелем дрімоту.

Коти на зміну її коханців дивляться дуже спокійно. Адже їхня роля в житті Анни надто примітивна. Коти їй слугують лише за кльозетовий папір. Сім котів на сім днів тижня. Дуже вигідно. Використавши в потребі чергового кота, Анна шпурляла його в баняк з хлорованою водою, кіт із несамовитим вереском відбував купіль і щезав під шафою, де, зачувши запах хлорки, усі таргани розбігалися по щілинах і проклинали свою гірку долю.

Анна-Марія перекохалася вже з усіма речами в хаті. Деякі з них в екстазі ламалися і згадували солодкі хвилини вже на смітнику. Анну це мало хвилювало. Коли їй котрась річ набридала, вона легко забувала про неї.

— Ах повія! Вона розбила мені життя. У мене могло бути таке майбутнє! — голосно зітхав Друшляк.

— Чого ви нарікаєте? — дивувався Кавовий Млинок. — Адже ви хоча б цілий, а я… Подивіться на мене, в яку руїну перетворила мене ця розпусниця!

— Речі в неї викликають непогамовну хіть, — проскрипів старий Креденс. — Це називається статевим збоченням. Вона робить із нами, що їй заманеться, а ми покірно те все зносимо.

— Та вона нас просто стероризувала, — сказав Друшляк.

Раптом увімкнувся Телевізор:

— Мєждународний террорізм? Єслі вас інтєрєсуєт етот вапрос, то я магу прачітать целую лєкцию!

— На біса нам міжнародний тероризм? — здивувався Креденс. — Йдеться про нашу хатню терористку, яка ще, на щастя, на міжнародну арену не вийшла.

— Тогда я виключаюсь! — буркнув Телевізор і погас.

— Згадайте, як вона розправилася з нашим другом Пилосотом! — ожив Заморозник. — Півтора року ґвалтувала його день у день. З жодним зі своїх коханців так довго не жила. В ті хвилини любові в неї вилазили очі на лоба.

— Так-так, — погодився Креденс. — Пилосот показав себе бравим хлопцем. Він так вібрував, сопів і стогнав, що, здавалося, повитягує з неї усі соки… А чим скінчилося?

Скінчилося усе тим, що Анна-Марія піймала свого коханка на ганебному вчинкові: Пилосот їй зраджував з Пралькою. Анна-Марія була в розпачі. Як? Її, королеву усіх хатніх речей, проміняти на оцю зачухану Пральку?

— Ти! Йолопе! — кричала вона. — На що поласився?! Я в ній майтки перу! А ти в любов граєшся? Оце така твоя вдячність за мою доброту? Півтора року я оцим одороблом навіть пилинки не здмухнула, шанувала його, як рідного… Ну, зачекай мені, волоцюго, я тобі ще покажу!