Юрій Винничук - Ги-ги-и

А тим часом Роза приймала вже наступного клієнта, і лилося ріками чорнило, а в непровітрюваній хаті стояла важка безнадійна задуха. Узимку вікон не відкривалося, щоб не задубіти, бо газ тут уже давно від'єднали, і Роза палила дровами, а влітку — щоб захиститися від мух, які могли сюди злетітися цілими сотнями, принаджені ароматом зіпрілих тіл, і вивести клієнта з рівноваги, а отже, і з ритму. А Роза любила в цій справі порядок.

Внаслідок малорухливого способу життя її неймовірно рознесло, адже з ліжка вставала тільки до кльозету, та й то не завше, а йно тоді, коли з виварки під ліжком вихлюпувало через край. Такої виварки одна людина двигнути, звісно, не могла, і цей почесний обов'язок лягав на плечі гостей, що викликало у них завше бурю емоцій. Зі сміхом та жартами виносили вони розплюсканого баняка на подвір'я і виливали у старезний перехняблений курінь, аж той глибоко ухкав.

А ще Роза піднімалася з ліжка, щоби покупатися. В описувані часи ні водогону, ні каналізації ми не знали, а тому хто в лазню ходив, а хто в хаті мився. Роза в лазню не ходила. Запопадливі клієнти гріли в баняках воду, наливали у величезну балію, котру встановлювали на подвір'ї, щоб у хаті водою підлогу не залити, а потім виводили Розу, вели її обережно, підтримуючи з усіх можливих боків. На підпухлому її обличчі грала королівська усмішка.

Роза була недорога, її любов коштувала тільки три карбованці початку шістдесятих років. Куди вона витрачала свої чесно зароблені гроші, не знав навіть дільничний міліціонер. Він з'являвся, кожного першого числа з чорною папкою під пахвою, чемно стукав у двері й питав:

— Гражданка Кнукельбаум?! До вас можна?

— Минутку, гражданін участковий, — хрипіла Роза і одним махом вправного важкоатлета скидала зі себе клієнта. Той хляпав на підлогу, хутенько згрібав манатки і з рештою присутніх ушивався на кухню.

Роза вставала з ліжка.

— Заходьте, пожалуста, гражданін участковий! — гукала вона і вже тоді, коли міліціонер з'являвся на порозі, піднімалася з ліжка, як була, гола, важко покректуючи і роздуваючи червоні щоки.

Тут було на що подивитися. І гражданін участковий захоплено дивився, роззявивши прокуреного рота й тупцяючи на одному місці.

Роза звішувала ноги з ліжка і шоргала ними, намацуючи пантофлі, чіхалася попід пахвами і натхненно зітхала. Великі білі цицьки, кожна з відро, баламкали з боку на бік. Не намацавши пантофель, Роза вклякала перед ліжком і, виставивши свою монументальну гепу, трясла нею так заклично, що в участкового лізли очі на лоба: в жодної з тих півсотні повій, із якими зводила його служба, не доводилося йому бачити такого величного підхвістя.

Ви вже здогадалися, що все це належало до щомісячного ритуалу, розігруваного суворо за неписаним сценарієм самого дільничного. За кілька літ співпраці Роза чудово знала, чим догодити колезі, адже обзиранням її тілес він компенсував собі ту естетичну насолоду, якої йому так бракувало в сухоребрій законній шкапині.

Коли повія нарешті зводилася з підлоги, міліціонер вдавав, наче озирає слоників на шафі, потім відкашлювався і простував до столу, заставленого чорнилом, склянками, огризками хліба, хухав на стілець і сідав, поклавши папку на коліна.

Роза звільняла частину столу, виявляючи при цьому дивовижну прудкість, і добувала з шафи недопиту пляшку коньяку.

— Той самий? — кивав на нього міліціонер і прицмокував.

— Аякже, — плямкала Роза і наливала два келішки. — Давай, гражданін участковий, за любов!

— Ну, давай, — блискав риб'ячими очима участковий і, цокнувшись із курвою, одним духом перекидав коньяк собі в горлянку. — Спритна ти дівка, га?

— Що ви таке кажете? Здоров'я вже не те. Колись я могла гори перевернути, а тепер навіть нічного горшка з місця не здвину.

Міліціонер озирав нічного горщика і співчутливо хитав головою.

— Аж не віриться, що людина може стільки нацюняти!

— Нема таких труднощів, яких би не могла подолати радянська людина!

І тут вони весело заливалися сміхом. При цьому Роза стрясалася усім своїм голим тілом, ляскаючи себе по стегнах, аж гуло.

— А ще мене дивує, куди це ви грошики витрачаєте. Заробляєте за два дні стільки, скільки я за місяць, а в хаті у вас хоч на ровері катайся. На вбрання ви не витрачаєтесь, на харчі теж, їжу вам до хати приносять. На вулицю не виходите…

Роза наливала по другому і приказувала:

— Що я заробляю? Що я заробляю? Я нічого не заробляю! Я бідна жінка. У мене хоре серце. Я в будь-який час можу зробити па-па лівою ніжкою. А я ж мушу подумати про старість. Можливо я ще довго буду жити, але не зможу займатися трудовою діяльністю. Я вся в роботі! Ви зверніть увагу на моє ліжко! Яке воно мокре! Моє ліжко мокре від мого поту! Я працюю, мов проклята! Ніхто в Совєцькім Союзі не працює по дванадцять годин! Одна лише Роза. А погляньте на дошку пошани. Там є Роза? Ні, там нема Рози. Зате там є товариші Бураченков і Хачік'янц. А Рози нема. Але Бураченков і Хачік'янц бувають у Рози кожної п'ятниці. Вони так і кажуть: «Роза, ти помагаєш нам виполнять соцобязатільства. Без тебе, Роза, у нас був би творчеський простой». Роза мусить працювати, щоб країна не збивалася з виробничого ритму.