Юрій Винничук - Ги-ги-и

В їхніх очах була тільки ненависть.

Не знати навіщо я озирнувся. Але більше ніхто не спускався по сходах, і весь будинок, наче вимер. Стояла сира важка тиша.

А вони не зводили з мене очей.

— Чого витріщилися?! — гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.

Та малюки й оком не зморгнули.

Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.

Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось повибивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.

— Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!

Ні, вони не вступляться — про це говорили їхні очі.

Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.

Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спокій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працював. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.

Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.

Доки я можу викидати їх із вікна?

Я заплющив очі… Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць… що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах.

Я розвертаюся і біжу назад, вбігаю, трясучись, до квартири і замикаю двері на ключ.

В цей мент дзеленчить телефон.

Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх.

Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?

Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину і чую цей ненависний сміх.

Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці.

Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна.

Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.

Щойно я зачиняю вікно, як малюки знову невдоволено шарудять за дверима.

Тоді я впускаю їх досередини.

Вони заходять — такі чемні, тримаючись за ручки — і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.

Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.

Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбайливо їх поливаю.

Вони ані мрукнуть.

Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.

Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й руками, падають на трамвайну зупинку. Саме одійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.

Як вони там горіли мене вже не цікавило.

Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це виявилося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати малюків. І, коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливій. Бо лунав з тамтого світу.

1984

Мені в житті ніколи не велося. Усе було проти мене. Все йшло шкереберть. Коли шпурляв камінь в горобця — потрапляв в око однокласникові. Коли копав м'яча — обов'язково в шибу. Коли вистрибував із трамваю — збивав із ніг бабусю. Коли зачиняв двері — за спиною лунав пронизливий крик.

Навіть коли я покохав дівчину, то відчув, що занадто вона до мене прив'язалася, спутала мене своїми почуттями, вихлюпуючи густий мед любові і спраги. Я запросив її на озеро. Ми взяли човна. Я веслував і розповідав якусь цікаву історію, а потім показав їй розквітлі лілії. Запах її лоскотав ніздрі. Вона хотіла вирвати квітку, я гойднув човна і вона випала з нього. Так смішно було спостерігати за тим, як вона бабрається у воді, хапаючись за латаття, заплутуючись у його пагонах, ловлячи ротом повітря. Я сказав, щоб вона закрила рота. З закритим ротом людина ніколи не втоне. Але вона мене не послухала і пішла на дно. Я допоміг їй веслом. Вода була прозора і видно було, як її тіло повільно опускається на саме дно і влягається, наче до сну.

Після цього мені жахливо хотілося повернутися назад у дитинство.

Але брами часу були надійно замкнені.

Авто, в якому я їхав, збило хлопчика. Авто було крадене. Хлопчик помер.

У в'язниці я знову почав думати, як мені повернути усе назад, почати усе спочатку, виправити…

Осколком скла я перетяв собі вени і брами часу нарешті прочинилися. Я вбіг туди, просвітлений, надіючись на якусь хоча б крихітну ласку для себе, малюсінький усміх… Але й на тім світі не зазнав я спокою.

Тому й пишу цього листа.