Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Я давно не почувалася такою вільною! — вирвалося з неї. Я міг сказати про себе те саме. І я знову подумав, що в чомусь ми підходимо одне одному. А тому при першій зустрічі я відчув до неї приязнь…

У таксі ми розмовляли про всяку всячину, що не мала особливого значення, — про снігопад, про холод, про розклад її роботи, про життя в Токіо тощо. За такою розмовою я все мучився думкою, що мені робити з нею потім. Я був певен, що досить наполягти — і вона опиниться зі мною в одному ліжку. Такі речі я просто нутром відчуваю. Хоче вона зі мною переспати чи ні — я, звичайно, не знав. Але бачив — не відмовиться. З виразу її очей, дихання, манери говорити, жестів. Звісно, і я хотів з нею переспати. І знав, що від цього наше життя ніяк не ускладниться. Просто я з’явився — і поїду далі своєю дорогою. Як вона сама казала… Однак не міг зважитися. З голови не виходила думка: повестися з нею так — нечесно. Вона на десять років молодша від мене, якась невпевнена й, до того ж, настільки п’яна, що ледве на ногах стоїть. Скористатися її теперішнім станом — це все одно що виграти крапленими картами. Безчесно.

«Однак що означає бути чесним у такій сфері, як статеві стосунки?» — запитував я сам себе. І вирішив, що домагатися чесності в сексі — очевидно, марна вправа.

І цей висновок також здався мені правильним.

Поки я кидався між тими двома поглядами, таксі під’їхало до її дому — і саме тоді вона надзвичайно легко розв’язала мою дилему.

— Я живу разом з молодшою сестрою, — сказала вона.

Отож відразу відпала потреба далі щось вирішувати, і я зітхнув з деяким полегшенням.

Коли таксі зупинилося перед під’їздом багатоквартирного будинку, вона попросила мене провести її до дверей її помешкання, бо, мовляв, інколи вночі у коридорі вештаються підозрілі типи і їй страшно. Я велів водієві почекати хвилин п’ять, поки вернуся, і, взявши її під руку, повів обмерзлою доріжкою до під’їзду. Ми піднялися на третій поверх простого, без будь-яких надмірностей панельного будинку з металевим каркасом. Опинившись перед дверима з номером 306, вона відкрила сумочку, добула з неї ключ — і якось ніяково всміхнулася.

— Дякую. Я прекрасно провела час.

— Я також, — відповів я.

Вона відчинила двері, а ключ знову заховала в сумочку. Закрила її — і різке клацання защіпки гучно прокотилося коридором. Потім пильно глянула мені в очі. Наче розв’язувала на класній дошці задачу з геометрії. Вона розгубилася. Не знала, що їй робити. Не могла як слід попрощатися. Я добре це бачив.

Спершись рукою об стіну, я чекав, на що вона зважиться. Однак не дочекався.

— На добраніч! Привіт сестрі! — сказав я.

Секунд п’ять вона стояла, міцно стиснувши губи.

— Що із сестрою живу — я збрехала, — сказала вона тихо. — Насправді я живу сама.

— Та я знаю, — відповів я.

Вона поволі зачервоніла.

— А звідки ви це знаєте?

— Звідки? Просто знаю і все, — відповів я.

— Ви — неможлива людина… — прошептала вона.

— Так, можливо, — погодився я. — Однак, як я вже казав, не роблю нічого, за що інші могли б мене ненавидіти. І користуватися людськими слабостями не люблю. А тому тебе ні разу не обманював.

Якийсь час вона не знала, що відповісти, аж поки нарешті не сказала:

— Це правда, не обманювали.

— А ти чого?..

— Якось мимоволі збрехала. Адже в мене на душі свої рани. Я вже розповідала… Довелося багато чого пережити.

— І в мене їх вистачає. Бачиш, навіть значок з Кітом Херінґом начепив…

Вона засміялася.

— Може, зайдете на хвилину, чаю вип’ємо? І заразом ще трохи поговоримо…

Я похитав головою.

— Дякую. Я також хотів би з тобою поговорити. Але не сьогодні. Не знаю чому, але сьогодні мені краще йти. Мені здається, що нам не варто говорити надто багато за одним разом. Чого б це?..

Вона дивилася на мене так, ніби розглядала дрібні ієрогліфи на вивісці.

— Не знаю, як це пояснити, але так мені здається, — вів я далі. — Коли є про що розповідати — найкраще це робити маленькими порціями. Я так вважаю. А втім, може, я помиляюся.

Вона на мить задумалася над моїми словами. А потім нарешті проказала:

— На добраніч! — і тихо зачинила двері.

— Послухай, — озвався я до неї. Двері прочинилися на сантиметрів п’ятнадцять, і в щілині показалося її обличчя. — Найближчим часом я міг би з тобою ще раз зустрітися?

Притримуючи двері рукою, вона глибоко зітхнула.

— Можливо, — сказала вона. І двері знову зачинилися.

Водій таксі з нудним виразом на обличчі читав спортивну газету. Коли я вмостився на сидінні й велів везти до готелю, він, очевидно, здивувався.