Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Такого жаху не зрозуміти тому, хто не зазнав його, — сухим тоном сказала вона.

— Ну, а що сталося потім? — запитав я.

— Я незчулася, як побачила перед собою відчинені двері ліфта, — сказала вона, злегка здвигнувши плечима. — А в них — довгождане електричне світло. Я буквально туди вкотилася… Тремчу, як осиковий лист, і тисну на кнопку першого поверху. Приїхала вниз — усіх у фойє перелякала. Ще б пак, уся бліда, як стіна, тремчу так, що й слова не можу з себе видушити… Прибігає менеджер, питає, що сталося. Я ледве відхекуюсь і намагаюсь сяк-так пояснити. Що, мовляв, на шістнадцятому поверсі щось дивне коїться. Менеджер відразу покликав ще одного молодика, і ми втрьох піднялися на шістнадцятий. Перевірити, що сталося. Однак там уже нічого незвичайного не помітили. Світло яскраво горіло, дивного запаху не відчувалося. Все, як завжди… Зайшли в кімнату відпочинку й розпитали присутніх там співробітників. Вони сказали, що весь той час не спали й не помітили жодного вимикання світла. На всякий випадок ми обійшли весь поверх з кінця у кінець — і нічого дивного не виявили. Виходить, що на мене якась мара найшла чи що…

Як тільки ми спустилися на перший поверх, менеджер викликав мене у свій кабінет. Я подумала, що от зараз накинеться на мене з докорами. А він навіть не розгнівався. І звелів доповісти про все докладніше. Отож я йому геть-чисто все розповіла. Навіть про човгання чиїхось ніг по підлозі, хоча при цьому почувалася повною дурепою… Все думала, що от зараз він розрегочеться і скаже, що, напевне, все це мені приснилося.

Однак він навіть не всміхнувся. А навпаки — напустив на себе дуже серйозний вигляд. І сказав: «Не розповідай про це нікому!». А потім лагідним голосом додав: «Гадаю, сталася якась помилка. Але не треба допустити, щоб інші працівники чогось боялися, а тому постарайся тримати язик за зубами». Та, розумієте, наш менеджер не з тих, хто з людьми лагідно розмовляє! У розмові з ними він слів не вибирає. А тому я тоді подумала, що, може, я вже не перша, хто йому про таке розповіла.

Вона примовкла. А я намагався осмислити її розповідь. Мені здалося, що саме тепер годилося б розпитати її про дещо.

— А від інших співробітників ви не чули чогось подібного? — спитав я. — Чогось схожого на те, що ви пережили?… Якихось незвичайних історій, дивовижних випадків? Або хоч би чуток про них…

На мить задумавшись, вона похитала головою.

— Нічогісінько… Але я відчуваю, що за всім цим ховається щось незвичне. І менеджер відреагував якось дивно на мою розповідь. А, крім того, в готелі тільки те й роблять, що перешіптуються про той випадок… Не знаю, як усе це пояснити, але така поведінка здається мені дивною. У готелі, де я працювала раніше, все було інакше. Звісно, той готель не був таким величезним, й обстановка відрізнялася… навіть дуже. І там розповідали історії з привидами — зрештою, в кожному готелі є така своя історія, — але ми з них сміялися. А от тут зовсім не так. Ніхто ні з чого не сміється. А тому стає ще страшніше. Якби після моєї розповіді менеджер розсміявся або насварив… Я тоді подумала б, що, може, помилилася абощо…

Примруживши очі, вона розглядала склянку в руці.

— А після того випадку ви хоч раз піднімалися на шістнадцятий поверх?

— І не один, — відповіла вона байдужим тоном. — Я ж на роботі. Хоч-не-хоч доводиться туди їздити. Однак я роблю це лише вдень. Увечері — ніколи. Хоч би що сталося, ні за що ввечері не поїду. Неохота вдруге потрапити в таку халепу. Тому й на вечірню зміну ніколи не виходжу. Так і сказала менеджерові — не хочу, та й годі.

— Більше нікому про це не розповідали?

Вона легко хитнула головою.

— Як я вже казала, ви — перший, кому я сьогодні розповідаю. Навіть, якби хотіла розповісти комусь раніше — не мала кому. А от вам відкрилася, бо подумала, що, може, у вас є якісь здогади… Ну, щодо випадку на шістнадцятому поверсі…

— У мене? Чому ви так подумали?

Вона дивилася на невидющими очима.

— Не знаю… Про старий готель «Дельфін» вам щось відомо. І про обставини, за яких він зник, ви запитували… А тому мені здалося — може, ви зумієте пояснити те, що зі мною сталося…

— Та ні, навряд чи я вам зумію щось пояснити, — відповів я, на хвилину задумавшись. — А, крім того, про старий готель я мало що знаю. Маленький, зубожілий готельчик. Чотири роки тому я в ньому зупинявся, познайомився з його власником, а тому вирішив ще раз сюди навідатися. Ото й усе. Колишній готель «Дельфін» нічим особливим не вирізнявся. Розмов про його особливі таємниці я не чув.