Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Однак у думках я зовсім не вважав старий готель таким уже звичайним, але тим часом не хотів про це розводитися.

— Але ж, коли сьогодні пополудні я вас запитала, чи старий готель «Дельфін» був нормальний, ви, здається, сказали, що довелося б довго про це розповідати… Чому?

— Бо така розповідь стосувалася б особисто мене, — пояснив я. — Якби тільки я почав розповідати — їй не було б кінця. Однак після всього, що я почув від вас, вже не вважаю, що ваша історія безпосередньо пов’язана з моєю.

Мої слова, здавалося, її трохи розчарували. Вона скривила губи і якийсь час розглядала свої руки.

— Вибачте, що нічим не можу вам допомогти. Ви ж мені стільки нарозповідали, — сказав я.

— Та нічого, — відповіла вона. — Ви ні в чому не винні. Добре, що я хоч змогла виговоритися. Бо від цього на душі трохи полегшало. Коли носиш у собі такий тягар, спокою не знаходиш.

— Ваша правда, — погодився я. — Якщо його тримати в голові й нікому не говорити — голова почне роздуватися, мов повітряна куля, — додав я і розпростер руки, щоб показати, як роздувається повітряна куля.

Вона мовчки кивнула. Потім трохи покрутила перснем на мізинці, зняла його — й повернула на попереднє місце.

— Скажіть, ви вірите моїй розповіді?… Про шістнадцятий поверх, — спитала вона, поглядаючи на свій перстень.

— Звичайно, вірю, — відповів я.

— Справді? Але ж це — ненормальна історія, хіба ні?

— Так, мабуть, нормальною її важко назвати. Однак таке в світі буває. Я це знаю. А тому вірю вашим словам. Щось з чимось раптом пов’язалося. Через якусь взаємозалежність.

Вона на хвильку задумалася над тим, що я сказав.

— А вам досі не доводилося чогось подібного пережити?

— Доводилося, — сказав я. — Думаю, що так.

— І було тоді страшно? — спитала вона.

— Ні, не скажу, що страшно, — відповів я. — Просто різні речі по-різному пов’язуються. У моєму ж випадку…

Однак у цю мить мені раптом забракло слів. Здавалося, ніби десь далеко під час телефонної розмови хтось раптом висмикнув шнур з розетки. Я допив віскі й сказав:

— Не знаю… Не можу як слід пояснити, але таке трапляється, це точно. А тому я вам вірю. Комусь іншому не повірив би, а вашим словам вірю. Можете не сумніватися.

Вона підвела голову й усміхнулася. Трохи по-іншому, ніж досі. «Якоюсь особистою усмішкою», — подумав я. Виговорившись, вона трохи заспокоїлася.

— Цікаво, чого б це?.. Поговорила з вами й чомусь ніби камінь з душі звалився. Звичайно з незнайомими людьми мені не вдається завести розмови, я страшно сором’язлива. А от з вами — нема проблем…

— Напевне, тому що ми підходимо одне одному, — сказав я, усміхаючись.

Якусь хвилину вона вагалася, що ж відповісти на це, і врешті-решт не відповіла нічого. І тільки глибоко зітхнула. Без ніякого невдоволення. Просто вирівняла дихання.

— Слухайте. Вам не хочеться їсти? Мені здається, ніби я раптом зголоднів.

Я запропонував їй піти кудись, щоб як слід повечеряти, але вона заявила, що перекусити можна й тут. І тоді ми покликали офіціанта й замовили піцу й салат.

За їдою ми говорили про всяку всячину. Про її роботу в готелі, про життя в Саппоро й тому подібне. Вона розповіла про себе. Їй двадцять три роки. Після середньої школи вступила до професійного училища, де готують персонал для готелів, через два роки його закінчила, так само два роки працювала в одному з токійських готелів, після того за оголошенням у газеті подала заяву в новий готель «Дельфін», була прийнята на роботу й переїхала в Саппоро. Переїзд сюди був їй дуже до речі, бо поблизу Асахікава її батьки тримають маленький готель в японському стилі.

— Досить пристойний готель. З давніх-давен родина ним володіє, — додала вона.

— Виходить, що тут ви проходите практику чи набираєтеся досвіду, щоб потім успадкувати батьківський готель і перебрати всі справи в ньому на себе? — запитав я.

— Та ні, — відповіла вона і знову поправила окуляри на носі. — Про успадкування або про плани на майбутнє я ще зовсім не думала. Просто мені подобається робота в готелі. Подобається. Як сюди приїжджають люди, зупиняються, а потім кудись від’їжджають… У такій атмосфері душа відпочиває. Я можу заспокоїтися… З дитинства звикла до такої обстановки.

— Зрозуміло, — сказав я.

— Чому зрозуміло?

— Ще там, у фойє, ви чомусь здалися мені духом готелю.

— Духом готелю? — вона засміялася. — Похвальні слова… Може, я заслужила б їх, якби тільки звикла до цієї роботи.

— Звикнете, якщо постараєтеся, — сказав я, усміхаючись. — Але ж у готелі ніхто надовго не затримується. Вас це влаштовує? Усі приїжджають, щоб поїхати далі своєю дорогою.